Дата і місце народження

Вільям Олівер Стоун з’явився на світ 15 вересня 1946 року в Нью-Йорку, у престижній клініці Doctors Hospital, де ритм Манхеттена змішувався з ароматом французьких парфумів його матері. Батько, Луї Стоун (справжнє прізвище Сільверстайн), американський єврей і успішний біржовий брокер, служив полковником у штабі Ейзенхауера під час Другої світової, а мати, Жаклін Годдет, католичка з Франції, додала родині шарму Парижа.

 Єдиний син у сім’ї, Олівер ріс у розкоші між міськими таунхаусами Манхеттена та котеджем у Стемфорді, Коннектикут, де епісопальна церква стала компромісом між юдаїзмом батька й католицизмом матері. З дев’яти років його виховував гей-няня-соціаліст Карло Стоянач, югославський втікач з Голокосту, який став ментором і другом, а літо проводив у бабусі під Парижем, де дідусеві історії про Першу світову запалювали перші іскри бунту. 

У 17 він уже торгував какао на паризькій біржі, що згодом народило “Волл-стріт”, а в 1967-1968 роках добровільно кинувся у вир В’єтнаму як піхотинець 25-ї дивізії, заробивши Бронзову зірку та Пурпурне серце за поранення – досвід, що перевернув його світ догори дриґом.

Школа і освіта

Шкільні роки Стоуна нагадували пригодницький квест з елементами трагедії: від Trinity School у Нью-Йорку, де французька як рідна мова робила його аутсайдером, до The Hill School у Поттстауні, Пенсильванія, – елітної підготовки до коледжу, де в 1962-му, на 16-му році, батьки розлучилися, залишивши хлопця в шоці під опікою тата. 

Тато виграв суд, оголосивши маму “непридатною”, і Олівер, розбитий, втік до Франції, де вчився в Marc Jaffe School у Парижі, торгував товарами й ковтав європейську культуру. У 1964-му закінчив школу, вступив до Єльського університету, але через півроку кинув усе, щоб учителювати англійську в Сайгоні – передчуваючи бурю В’єтнаму. 1966-го поплив моряком-волоцюгою по Тихому океану, повернувся до Єля на семестр, але депресія й самогубні думки штовхнули на написання автобіографічного роману “A Child’s Night Dream” (опублікований 1997-го). 

Нарешті, за ГІ Білл, у 1967-му опинився в NYU Tisch School of the Arts, де під крилом Мартіна Скорсезе зняв короткометражку “Last Year in Viet Nam” про каліку-ветерана й закінчив бакалавром з кіно у 1971-му. Тут він побачив “Z” Коста-Гавраса – епос, що запалив любов до політичного кіно, як зізнався в інтерв’ю на Лос-Анджелеському грецькому фестивалі 2025-го.

Кар’єра

Кар’єра Стоуна – це штормова хроніка від сценарних тріумфів до режисерських скандалів, де кожен фільм – кулак у лице системі. Початок скромний: після В’єтнаму – таксі в Нью-Йорку, вчитель у Південному Бронксі, а 1974-го дебютний хорор “Seizure” за 150 тисяч, де сам зіграв ролі. Прорив – сценарій “Midnight Express” (1978) про в’язницю в Туреччині, що приніс “Оскар” за адаптацію й запустив ракету. Далі – “Conan the Barbarian” (1982) з Арнольдом і “Scarface” (1983) з Пачіно, де кокаїнова залежність Стоуна (подолана під час письма) додала перцю. 

Як режисер вибухнув “Salvador” (1986) – журналіст у Сальвадорі, номінація на “Золотого ведмедя”; та вершина – “Platoon” (1986), автобіографічний кошмар В’єтнаму з Чарлі Шином, що здобув 4 “Оскари”, включно з “Найкращий фільм” і “Режисура”, і касу в 138 мільйонів. “Wall Street” (1987) з Дугласом як жадібним Гордоном Гекко – ще один “Оскар” за режисуру, сатира на тата-брокера. “Born on the Fourth of July” (1989) з Крузом як паралізованим активістом – третій “Оскар” за режисуру, 8 номінацій. 90-ті – конспірологія: “JFK” (1991) про вбивство Кеннеді з Кевіном Костнером, 8 номінацій, що народило JFK Act 1992-го для розсекречування файлів; “The Doors” (1991) про Джима Моррісона; “Natural Born Killers” (1994) – ультранасильницька сатира, що шокувала Венецію; “Nixon” (1995) з Хопкінсом – 4 номінації. “Heaven & Earth” (1993) закрив трилогію В’єтнаму. 2000-ті – “Any Given Sunday” (1999) з Аль Пачіно про футбол; “Alexander” (2004) з Фарреллом, розширена версія 2007-го; “World Trade Center” (2006); “W.” (2008) про Буша-молодшого. Сіквел “Wall Street: Money Never Sleeps” (2010) з Шайєю ЛаБафом. 

Останній ігровий – “Snowden” (2016) з Ґордон-Левіттом, провал у прокаті. Документалістика – його нова стихія: “Comandante” (2003) про Кастро, “South of the Border” (2009) про Чавеса, “The Putin Interviews” (2017), “JFK Revisited” (2021), “Nuclear Now” (2022) про ядерну енергію проти клімату, “Lula” (2024) про бразильського лідера. “Untold History of the United States” (2012) – мінісеріал з Шоном. Загалом 3 “Оскари”, 5 “Золотих глобусів”, BAFTA, Emmy; касовий тотал – 1,3 мільярда. Стоун – викладач у NYU Asia з 2008-го, член ради Veterans for Peace, і в 2025-му готується до останнього ігрового – “White Lies” з Бенісио дель Торо про розлучення поколінь, зйомки восени. Його стрічки – не розвага, а бомби, що змушують переписувати історію.

Сім’я

Сім’я Стоуна – це мозаїка шлюбів, культур і талантів, де політика й духовність переплітаються, як корені мангрового лісу. Перший шлюб 1971-го з Надвою Саркіс, аташе ООН, тривав до 1977-го – без дітей, але з подорожами. Другий, 1981-1993, з Елізабет Беркіт Кокс, асистенткою на зйомках, подарував двох синів: Шон Крістофер (1984) – актор, режисер, конвертований у іслам (Шон Алі Стоун), знявся в татових фільмах, вів шоу на RT America до 2022-го, співрежисер “Ukraine on Fire”; Майкл Джек (1991) – продюсер, знявся в “Any Given Sunday”. Розлучення було болісним, але сини – опора. 

Третій шлюб з 1996-го – з Сон-джун Чонґ, південнокорейською консерваторкою-республіканкою, християнкою, – контраст, що, за Стоуном, рятує: дочка Тара Чонґ Стоун (1995) знялася в камео. Усі троє дітей блищать у його стрічках, а сім’я мешкає в Лос-Анджелесі з подвійним громадянством США-Франція. Батьки розлучилися, коли йому було 16, мама втекла до Франції, бабуся стала рятівницею; тато – модель для “Волл-стріт”. Стоун – буддист з 1993-го (дарма-ім’я Мінь Дук), підписав Гуманістичний маніфест 2003-го, коротко фліртував зі саєнтологією в 70-х. Подорожував із сім’єю в Іран, де Шон охрестився, і в Росію на Sputnik V. Секс-скандали 2017-го (звинувачення від Керрі Стівенс і Меліси Ґілберт) він заперечив, але родина тримається – як якір у бурі його принципів.

Сучасність

На жовтень 2025-го 79-річний Стоун – жива ікона, що мешкає в Лос-Анджелесі, балансуючи між меморами, активізмом і останніми проектами, ніби фенікс у полум’ї конспір. У 2020-му видав мемуари “Chasing the Light”, хвалені NYT, а 2024-го анонсував продовження для Simon & Schuster і віддав архіви Академії. Політично – незалежний “справжній ліберал” за Міллем, голосував за Кеннеді-джр. 2024-го, в квітні 2025-го в соцмережах поклявся “голосувати за мир проти будь-кого”, лаяючи Буша, Клінтон і Трампа, але похваливши останнього за розсекречування файлів JFK, МЛК і Р. Кеннеді – хоч і з докором за затримки. 

У березні-квітні свідчив перед Конгресом, вимагаючи перезапуску розслідування JFK, наголошуючи: “Напівправда – гірша за брехню”. У липні на Salina Doc Fest говорив про Трампа й уроки війни, в серпні Production Weekly оголосила зйомки “White Lies” – його фінального ігрового з дель Торо, про розлучення через покоління. Документалка “Lula” (2024) про бразильця-лівого прем’єрувала в Каннах, а “Nuclear Now” (2022) агітує за ядерку проти клімату. 

Стоун – почесний член Veterans Foundation, виношував серіал про Гуантанамо (але кинув через Вайнстайна), мріє про мир, критикує НАТО й вторгнення в Україну (виною США), хвалить Путіна й Китай за ядерну енергію. У травні 2025-го на грецькому фесті згадав “Z” як перелом, а в Москві зустрівся з Путіним на WWII-музеї. Здається, Стоун не старіє – він еволюціонує, шепочучи: “Історія – не кінець, а вічний суд”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”