Сповіщення
Надія Парфан
Останні новини
ДЕТАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ
У вихорі документального кіно, де реальність оживає як емоційний вибух, а Київ під сиренами стає головним героєм, Надія Парфан творить фільми як любовні листи - від урбаністичних мрій "86" до берлінських визнань, де кожна сцена пульсує болем повернення й надією на зцілення. Ця франківська мандрівниця, чия камера ловить не події, а душі в хаосі, перетворює травму на катарсис: бо для неї режисура - не професія, а дуель з тишею, де правда ріже гостріше за монтаж, а урбаністика стає гімном стійкості нації.
Дата і місце народження
Надія Ярославівна Парфан з’явилася на світ 19 квітня 1986 року в мальовничому Івано-Франківську, де карпатські вітри шепотіли перші історії про міста, що згодом оживають у її кадрах.
Парфан жартує, що “шапочку режисерки” видала собі сама – не довчилася в школі Вайди, але польський метод спостереження став її “болісним” стилем, де довгі кадри ловлять правду.
Школа і освіта
Юнацькі роки в Івано-Франківську пройшли під знаком перших мрій про кіно, а переїзд до Києва розкрив урбаністичні таємниці. Справжній політ – Київський національний університет культури і мистецтв, де опанувала соціальну антропологію та урбаністику, перетворюючи теорію на інструмент для читання міст як текстів. Доповненням став 2010-ті: навчання в Кіношколі Анджея Вайди в Польщі, де камера оживилася як метод спостереження – довгий, болючий, але чесний, ніби польський авторський розлив.
“Це побачення” (2023) – натхненне Лелюшем: Берлінале відзначив стрічку як “любовний лист Києву”, де маршрут під сиренами оживає як інтимний портрет вторгнення.
Кар’єра
Карьєра Парфан – це гібрид урбаністики й документалістики: з 2013-го по 2018-й – співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики “86” у Славутичі, де міста ставали героями, а короткометражки – мости між реальністю й мріями. Продюсерка проєктів MyStreetFilmsUkraine, фільмів “On The East” (2015, реж. Петро Армяновський), “Гострий біль” (2017, реж. Валерій Пузік), “Я люблю тебе” (2017, реж. Анна Насадюк). Дебют як режисерка – “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” (2019), урбаністична перлина про комунальні мелодії. Прорив – “Це побачення” (2023): інтимний портрет Києва під час вторгнення, натхненний Лелюшем, прем’єра на Берлінале з Спеціальною відзнакою журі, де маршрут від набережної до Михайлівської оживає як любовний лист місту. “Я не хотіла знімати фільм про війну” (2023) – особистий щоденник повернення з Дахаба, де вторгнення фіксується як емоційний процес. У 2025-му – “Всесвіт Гніздовського”, де урбаністика зливається з портретом. Співзасновниця онлайн-кінотеатру Takflix (2022), де українське кіно стає доступним, ніби антидот цензурі. Нагороди: Берлінале-2023, членкиня Української кіноакадемії. Парфан не знімає кіно – вона спостерігає, де режисура в Україні – про самотність, але з силою, що пронизує екрани.
Фестиваль “86” (2013-2018) – її “дитина урбаністики”: Славутич став сценою для кіно про міста, де короткометражки злилися з архітектурою, ніби мрії в бетоні.
Сім’я
Сім’я для Парфан – як невідзнятий епізод: у 2022-му вторгнення застало її з чоловіком Іллею Гладштейном у Дахабі на відпустці, де родинні мости стали прототипом для історій повернення. Приватне життя ховається за лаштунками, ніби секретний сценарій, але близькі – невидима опора, що шепоче натхнення для кадрів про домівку в часи сирен.
“Я не хотіла знімати фільм про війну” (2023) – особистий щоденник: вторгнення в Дахабі з чоловіком стало емоційним процесом, де камера фіксувала не події, а повернення додому.
Наша доба
Сьогодні, у 39, Надія Парфан пульсує в ритмі Києва – після прем’єри “Всесвіт Гніздовського” на Docudays UA 2025-го рефлексує про “любовний лист Києву”, де навіть 24 лютого хтось дивився “Мої думки тихі” на Takflix. Волонтерить ролями для ЗСУ, курує проєкти для новачків, жартує в інтерв’ю: “Режисура – це про самотність, але з Берлінале в кишені”. У соцмережах – нотатки про урбаністику як опір: від роздумів про мовчання жінок до закликів не забувати фронт. Не емігрантка, а голос: “Кіно – машина часу, де минуле будує перемогу”, а франківська душа в ній шепоче: “Спостереження – ключ до зцілення”.
Takflix (2022) – її антидот цензурі: онлайн-кінотеатр, де українське кіно доступне, нагадуючи: “Навіть у війну хтось дивиться кіно як опір”.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”
