Ранні роки

Пітер О’Тул народився 2 серпня 1932 року в Лідсі, Йоркшир, Англія (хоча сам актор жартував, що міг з’явитися на світ в ірландській Коннемарі чи навіть у червні – офіційні документи спростовують міфи). Син шотландської медсестри Констанс Джейн Еліот і ірландського металурга та букмекера Патріка Джозефа “Спетса” О’Тула, він ріс у робітничому районі, де футбол і пиво були кращими вчителями, ніж книги.

Школа і освіта

Освіта О’Тула – це не дипломи, а вуличні уроки виживання. У дитинстві евакуйований під час Другої світової, він коротко навчався в католицькій школі Сент-Джозеф у Лідсі, але швидко покинув парти заради газети “Йоркшир Івнінг Пост” – там юний Пітер миє підлогу, носить каву та мріє про фотоапарат. У 18 – служба в Королівському флоті, де сигналізатор О’Тул стає “морським Шекспіром”, читаючи п’єси товаришам по кубрику. Справжня альма-матер – Королівська академія драматичного мистецтва (RADA) у 1952–1954 роках, де однокурсниками були Альберт Фінні та Алан Бейтс. “Я вчився не акторству, а тому, як не померти від нудьги”, – казав він, відточуючи акцент і гнів у ролях від Гамлета до бунтарів Шоу.

Кар’єра

Кар’єра О’Тула – епічна одиссея від бристольських дошок до оскароносних дюн, де він перестрибував від Шекспіра до фарсу, як дикий кінь по барханах. Дебют на сцені – 1954-й у Bristol Old Vic: від “Великої надії” Дікенса до “Людини і надлюдини” Шоу. Кіно стартує 1956-го епізодами в “The Scarlet Pimpernel”, але вибух – 1962-й: Девід Лін знімає “Лоуренса Аравійського”, і 30-річний О’Тул стає Т.Е. Лоуренсом – блакитнооким месією пустелі. Номінація на “Оскар“ (перша з восьми!), “Золотий глобус“ і слава, що затьмарила навіть Піта О’Тура.

Середина 60-х – дуети з Річардом Бертоном: “Беккет” (1964, номінація), “Лев узимку” (1968, номінація). Далі – хаос: провал “Лорда Джима” (1965), комедія “Що нового, кисонько?” (1965) з Вуді Алленом, але тріумф у “Прощавай, містер Чіپس” (1969, номінація). 70-ті – божевілля: параноїк-аристократ у “Класі правителів” (1972, номінація), Дон Кіхот у “Людина з Ла-Манчі” (1972). Алкоголь і рак шлунка (помилково діагностований 1975-го) ламають хребет кар’єрі – операція видаляє частину органів, змушуючи кинути пиво. Відродження 80-х: режисер у “Каскадері” (1980, номінація), зірка в “Мій улюблений рік” (1982, номінація). Телевізія дарує “Еммі” за “Джеффрі” (1986). Пізні ролі – король Приам у “Трої” (2004), голос Антона Его в “Рататуї” (2007), старість у “Венері” (2006, номінація). У 2003-му – почесний “Оскар” за “нескінченний внесок”, бо вісім номінацій без перемоги – рекорд (рівний Гленн Клоуз). Пенсія 2012-го, останній фільм – “Катрін Александрійська” (2014, посмертно). Загалом – понад 80 стрічок, театр по всьому світу, де О’Тул завжди був королем, а не слугою.

Сім’я

Сімейне життя О’Тула – шторм у ірландському пабі: пристрасне, бурхливе, з розбитим посудом і скарбами в очах. Перший шлюб – 1959-го з валлійською акторкою Сіан Філліпс, музою його молодості (вона – Елеонора Аквітанська в “Леві узимку”). Разом 20 років, до розлучення 1979-го, народили двох доньок: Кейт (1960, акторка) і Патрісію (1963). “Вона була моєю богинею, а я – її дияволом”, – зізнавався він. Далі – роман з моделлю Карен Браун, син Лоркан Патрік (1983), але без шлюбу. О’Тул жив самотньо в Лондоні та Коннемарі, де ірландські корені кликали додому. Дружба з Річардом Гаррісом – як братська: разом пили, сварилися, але Гарріс перед смертю (2002) заповів О’Тулу роль Дамблдора в “Гаррі Поттері” (не склалося). Онуки та родина – його тиха гавань, де геній ховав шрами від слави.

Наші дні

Пітер О’Тул пішов з життя 14 грудня 2013 року в Лондоні, у 81 рік, від раку легень – тихо, як згасання зірки в тумані Темзи. Попередні роки – боротьба: діабет після операції, відмова від алкоголю, але дух бунтаря не згас. Поховали кремацією, а прах – в Ірландії, де президент Мішель Д. Гіґґінс зберігав його в резиденції, чекаючи поховання в Коннемарі. Спадщина – вічна: зірка на Алеї слави, BAFTA, чотири “Золоті глобуси”, “Еммі”. Фільми О’Тула – як вино: з роками кращають, нагадуючи, що справжній актор не грає ролі, а живе ними, лишаючи пустелю без слів, але повну відлунь.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”