Оксана Стефанівна Забужко, народжена 19 вересня 1960 року в серці Києва, де Дніпро шепоче про минуле, а старі будинки ховають таємниці, – це письменниця, поетеса, есеїстка й філософиня, чиї твори стали символом української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ікона інтелектуального опору, вона зачарувала світ своєю глибиною, пристрастю й інтелектом, часто чуючи: “Ти пишеш не книги, а дзеркала душі”. Її проза – то бурхливий потік емоцій, то ніжний подих історії, що змушує читачів занурюватись у минуле й переосмислювати сучасне.

Сім’я Оксани – це міцний корінь у ґрунті інтелігенції, де любов до слова росте крізь бурі епох. Батьки, Стефан і Надія, літератори й дисиденти, стали першими вчителями, ділячись ночами розмовами про заборонені тексти, жертвуючи спокоєм заради її мрій. Брат Тарас – соратник у тиші, що редагує перші рукописи й ділить радість прем’єр за родинним столом.

Перші рядки в тіні дисидентства

Дитинство Оксани минало серед київських дворів, де вона, школяркою, ховалася від світу за книгами, уявляючи себе героїнею власних оповідей. Література увійшла в життя рано – подарунок від матері, стара друкарська машинка, на якій вона “оживляла” перші вірші, переписуючи Рильського й Лесю Українку. Записувала поезію в щоденниках, брала участь у підпільних конкурсах і мріяла про велике видавництво. Школа стала її першим театром: тут вона декламувала вірші на уроках літератури, де однокласники слухали, а вчителі пророкували: “Ти заговориш для світу”.

Переїзд до літературного світу в вісімнадцять став акордом пробудження, ніби вступ до великої симфонії. Київський університет, філософський факультет, розкрив двері до інтелектуальної богеми: Оксана почала публікувати вірші в самвидаві й занурюватися в дисидентські кола. Цей період – суміш бунту й натхнення, коли вона жонглювала лекціями з пером, анонімно ділилася текстами й чекала моменту, коли слово прорве цензуру. Її філософія сформувалася тоді: “Література – це не мистецтво, а спосіб дихати свободою в кайданах”.

Прорив у буремні дев’яності

Справжній вибух стався в 1996-му, коли роман “Польові дослідження з українського сексу” вразив читачів відвертістю й глибиною, зібравши тисячі шанувальників і ставши культовим для покоління, що шукало себе в пострадянському хаосі. Цей твір, написаний у пориві особистих і національних пошуків, зазвучав, як голос правди, перекладений на двадцять мов і визнаний світовою класикою. “Я просто вилила душу на папір, а люди побачили в ній універсальне”, – згадувала вона в інтерв’ю.

Хвиля понесла далі: у 2003-му “Музей покинутих секретів” закріпив статус майстрині, розкриваючи таємниці ХХ століття в епічному полотні на 800 сторінок, що здобув міжнародні нагороди. Стиль Оксани – ф’южн постмодернізму з психологічною глибиною й українським фольклором – ніби свіжий дощ у спекотний день, де кожне речення малює пейзаж душі. Цей період – трансформація дівчини з Києва в ікону, що дякує долі за кожен рядок.

Сцена що оживає словом

2000-ні увійшли як роки перформативної магії: Оксана почала виступати з літературними читаннями по світу, від Нью-Йорка до Варшави, де її голос, сповнений пристрасті й іронії, оживляв тексти, як театр одного актора. Участь у фестивалі Meridian Czernowitz стала легендою – вона декламувала під зорями, а публіка слухала, забувши про час. Ці виступи – не просто читання, а ритуал: “Сцена – це місце, де слово стає серцебиттям”.

Паралельно есеїстика: “Notre Dame d’Ukraine” (2007) і “Код Голосів” (2019) показали Оксану-філософиню, що мандрує межами культури й війни. “Письмо – це діалог із вічністю, де ти сама собі опонентка”, – ділиться вона. У 2025-му чекають тур “Книга сестер”, де Оксана обіцяє поезію з елементами драми й філософії.

Книги що тчуть епохи

Творчий доробок Оксани – мозаїка наративів, де кожна книга – глава великого роману людства. Поетична “Сестро, сестро” (2000) – коктейль лірики про жіночу долю, що завоював молодь. “Музей покинутих секретів” став глибшим, ніби сповідь поколінь, з історичними пластами. Романи – перлини: від відвертого “Польових досліджень” до епічного “Коду Голосів”, що з’єднує століття в 600 сторінках болю.

Есеї – ключі до душі: “Філософія української ідеї” (1993) і “Хроніки від Фортінбраса” (1999) малюють портрети культури й людей. Переклади Вірджинії Вулф і Сильвії Плат оживили класику для українців. Ці твори – не просто книги, а мости через час, де слово з’єднує серця.

Нагороди що сяють

У 2006-му, у сорок шість, Оксана здобула премію Ангелус за “Музей покинутих секретів”, визнання не лише таланту, а й сміливості бути голосом України. Премії Шевченка (2019) за “Код Голосів” і Лейпцизька книжкова (2023) додали слави, а 2024-го Міжнародна премія Стефаника закріпила статус глобальної авторки.

Визнання ширше: твори в антологіях світу, листи з діаспори про те, як “Польові дослідження” відкрили очі на ідентичність. Для Оксани це не трофеї, а вогні: “Нагорода – коли твої слова стають чиїмось компасом”.

Життя за обкладинками

Поза книгами Оксана – шістдесятип’ятирічна мрійниця, що гуляє київськими парками з блокнотом і кавою, мріючи про подорожі до Ісландії, де вулкани надихнуть на нові есе. Вегетаріанка за переконаннями, бо “земля – наш спільний текст”, вона пише на світанку, коли місто шепоче. Особисте – гармонія: вона живе для слова, а кохання – у кожній строфі, що дихає пристрастю.

Друзі звуть її “філософинею слів”, бо вона колекціонує старі листи й волонтерить за мир тихо. Філософія: “Життя – це чернетка, де хаос стає симфонією”. У балансі слави й тиші – джерело її магії.

Горизонти що кличуть

Сьогодні, у вересні 2025-го, Оксана Забужко на вершині: готується до світового туру “Книга сестер” з читаннями в Парижі й Торонто, планує роман про жіночу силу, експериментує з аудіокнигами. Мріє про благодійний фестиваль для молодих авторок, бо вірить: “Слово – це зброя емпатії”. Її шлях доводить, що голос із Києва може розбудити світ, а серце, повне рядків, освітлює вічність. Оксано, ти – проза, що б’ється, і ми чекаємо твоїх наступних розділів у книзі долі.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”