5 квітня 1916 року в мальовничому районі Ла-Хойя, Сан-Дієго, Каліфорнія, з’явився на світ Елдред Грегорі Пек — єдина дитина в родині. Його мати, Берніс Мей “Банні” Айрс, була домогосподаркою з артистичною жилкою, а батько, Грегорі Перл Пек, — хімік і фармацевт ірландсько-англійського походження з домішкою німецької крові. Сонячне узбережжя Тихого океану стало першим “сценарним фоном” для хлопчика, чиє дитинство, на жаль, затьмарилося розлученням батьків, коли йому виповнилося п’ять. Мати поїхала з новим чоловіком — комівояжером, а син залишився під опікою бабусі, яка замінила йому стабільність у цьому вихорі змін.

Дата і місце народження

Дитинство Грегорі минало в атмосфері дисципліни та мрій. Спочатку він навчався в престижній католицькій школі Св. Іоанна Хрестителя в Сан-Ромео, де строгий режим і спортивні заняття загартували його характер – Пек став зіркою шкільної команди з регбі, де його атлетична статура (пізніше зріст сягнув 191 см) привертала увагу. Потім перейшов до військової академії Св. Іоанна, де дисципліна чергувалася з першими жартами: юний Пек любив розігрувати однокласників, перетворюючи уроки на міні-спектаклі. Закінчив середню освіту в старшій школі Сан-Дієго, де вже проявлявся інтерес до письма та театру.

Але справжній поворот стався в Університеті Каліфорнії в Берклі, куди він вступив у 1937 році на пре-медичний факультет, мріючи про кар’єру лікаря – на честь батька. Однак доля посміхнулася інакше: під час підготовки до ролі в адаптації “Мобі Діка” для університетського театру Пек відкрив у собі акторську іскру. “Я не знаю, чому погодився, – згадував він з іронією, – але це змінило все”. Занурений у світ літератури та англійської мови, він переорієнтувався на драму, граючи в студентських постановках і навіть керуючи університетським театром. У 1939 році, з дипломом бакалавра, Грегорі покинув Берклі, змінивши ім’я на більш звучне “Грегорі” – і вирушив до Нью-Йорка, де чекав Бродвей, голод і перші ролі.

Школа і освіта

Кар’єра Пека розгорталася як епічний вестерн: повільно, але невпинно, з кульмінаціями, що увійшли в історію кіно. У Нью-Йорку, де він прибув з кишенями, наповненими мріями та порожніми, Грегорі підробляв моделлю для фотографів, барменом на Всесвітній виставці 1939-го та навіть у дешевому театрі Бартера у Вірджинії. Бродвейський дебют у 1942-му в п’єсі “Ранкова зірка” став провалом для шоу, але критики прорвалися крізь лаштунки: “Пек — свіжий подих, його присутність заворожує”. За ним пішли “Захоплення” та “Останній сонет” – ще два фіаско, але актор уже сяяв, ніби зірка, що прорвала хмари.

Голлівуд помітив його блискавично: у 1944-му дебютував у “Днях слави” – ролі партизана, яка принесла номінацію на “Оскар“ як найкращому дебютанту. Слава накотилася хвилею: “Доля долини” (1945) з Гретою Гарбо, психологічний трилер “Залучений” Альфреда Гічкока (де його роман з Інґрід Берґман став легендарним), епічний “Дуель в сонці” (1946) з Дженніфер Джонс, ніжна “Дика природа“ (1946) – усе це зробило Пека королем екрану 1940-х. Його герої – від генерала у “Дванадцять годин о півночі” (1949), де він блискуче передав психологічний надлом, до принца в “Римських канікулах” (1953) навпроти Одрі Гепберн, — втілювали чесність і силу, що резонувала з післявоєнним світом.

Кар’єра

1950-ті та 1960-ті – золотий вік: “Ключі від королівства” (1944, номінація на “Оскар”), “Снігова фортеця” (1958, ще одна номінація), але вершина – “Убити пересмішника” (1962), де Пек у ролі Аттікуса Фінча, мудрого адвоката-захисника, вклав “все, що знав за 46 років життя про сім’ю, справедливість і расова нерівність”. Ця роль принесла йому “Оскар” за найкращу чоловічу роль – єдиний у кар’єрі з п’яти номінацій. Пізніше – “Мис страху” (1962) з Робертом Мітчемом, “Араби” (1970), де він сам став продюсером, і навіть голос Бога в “Найбільш небезпечній грі” (1991). До 2000-х Пек знявся в понад 60 фільмах, ставши президентом Академії кіномистецтв (1967-1970) і борцем проти чорних списків у Голлівуді. Його стиль – стриманий, як океан перед бурею, – робив кожну роль шедевром, де актор не грав, а жив.

Сім’я для Пека була як якір у бурхливому морі слави – джерелом сили й болю. У 1942-му, ще на Бродвеї, він одружився з Гретою Райс Конвей, шведською журналісткою, яка принесла в дім спокій і трьох синів: Джонатана (1944), Стівена (1946) та Керона (1954). Але шлюб тріснув: Грегорі, занурений у кар’єру, зізнавався в мемуарах, що був “мономаном”, вимагавним і далеким, а його романи з зірками, як Інґрід Берґман, додали тріщин. Розлучення в 1954-му стало болісним, але Пек залишився відданим батьком – хоч і суворим, навчаючи синів чесності та гумору.

Сім’я

Другим шлюбом у 1955-му стала Веронік Пассані, молода французька журналістка, яка відмовилася від інтерв’ю з Альбертом Швайцером заради побачення з ним (Пек жартував: “Ти зробила правильний вибір, малятко!”). Цей союз тривав 48 років — до кінця життя актора – і подарував доньок Сесілію (1956) та Тоні (1959). Веронік стала його опорою, мандрівницею по Франції та Італії, де родина насолоджувалася тишею. Трагедія вдарила в 1975-му: син Джонатан, актор і мандрівник, покінчив життя самогубством у віці 31 – Пек звинувачував себе, але це загартувало його як батька. Сини Стівен став продюсером, Керон – зоологом, доньки – активістками. Родина Пека – це мозаїка любові, втрат і відроджень, де актор, як і на екрані, вчив: “Справжня сила – у слабкості, яку ти перемагаєш”.

Грегорі Пек пішов із життя 12 червня 2003 року в Лос-Анджелесі, спокійно заснувши уві сні від бронхопневмонії в 87-річному віці. Похований у соборі Пресвятої Діви Марії Ангелів, його прощання стало символом шани: тисячі фанатів і зірок Голлівуду віддали данину “Аттікусу Фінчу”, якого Американський інститут кіно назвав №1 героєм американського кіно. Сьогодні його спадщина оживає в реставрованих стрічках, документалах і на сценах – онуки продовжують акторську справу, а Веронік, яка пережила його на 17 років, керувала фондом його імені до 2020-го. Пек – вічний: його голос лунає в подкастах, образи надихають серіали, а принципи – боротьба за права, антивоєнні марші – актуальні, як ніколи. У світі фейків він лишається взірцем автентичності.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”