Дата і місце народження

Федеріко Фелліні народився 20 січня 1920 року в Ріміні, приморському містечку на узбережжі Адріатики, Італія. Його батько, Урбано Фелліні, був комівояжером, що торгував кавою й бакалією, а мати, Іда Барбіані, домогосподаркою з римської буржуазії, виховувала трьох дітей у католицькому дусі. Дитинство Федеріко минуло серед карнавалів, вуличних артистів і перших кіносеансів у Cinema Fulgor, де він зачаровувався Чарлі Чапліном і коміксами. У сім років він утік із дому, щоб приєднатися до бродячого цирку, але його швидко повернули – ця пригода стала зерном його мрійливого стилю. Ріміні, з його туманами й ярмарками, залишилося в його фільмах як вічний образ ностальгії.

Школа і освіта

Фелліні навчався в гімназії Giulio Cesare в Ріміні, де захоплювався малюванням і карикатурами, але не був старанним учнем – його більше приваблювали вуличні вистави. У 1938-му він покинув школу й переїхав до Флоренції, а потім до Риму, де записався на юридичний факультет Римського університету La Sapienza, але ніколи не відвідував лекції. Натомість заробляв на життя як карикатурист для гумористичного журналу Marc’Aurelio і писав скетчі для радіо. У Римі він занурився в богемне життя, знайомлячись із акторами й сценаристами. Його справжньою освітою стали кафе, театри й ранні роботи в кіно: у 1940-х він писав сценарії для комедій і працював асистентом режисера, зокрема з Роберто Росселліні. Цей вуличний і артистичний “університет” сформував його унікальний погляд.

Кар’єра

Кар’єра Фелліні – це карнавал із 24 фільмів, що змінили кіномову. Почав у 1940-х як сценарист для неореалістичних стрічок Росселліні, як-от “Рим, відкрите місто” (1945), що отримав номінацію на “Оскар”. Дебютував як режисер із “Білим шейхом” (1952), сатирою на фотокомікси. Справжній прорив – “Огні вар’єте” (1950, співрежисура з Альберто Латтуадою) і “Мамині синочки” (1953), що здобув “Срібного лева” у Венеції. “Дорога” (1954) з Джульєттою Мазіною й Ентоні Квінном, історія про мандрівний цирк, принесла перший “Оскар” за найкращий іноземний фільм і “Срібного лева”.

1960-ті – пік слави: “Солодке життя” (1960) з Марчелло Мастроянні стало портретом римської богеми, здобуло “Золоту пальмову гілку” в Каннах і зібрало 19 мільйонів доларів. “Вісім з половиною” (1963), автобіографічна фантазія про режисера в кризі, отримала два “Оскари” й вважається шедевром кінематографа. “Джульєтта і духи” (1965), перший кольоровий фільм Фелліні, досліджував жіночу психіку через Мазіну. “Сатирикон” (1969) переніс античний Рим у психоделічний кошмар, а “Рим” (1972) і “Амаркорд” (1973) – ностальгічні спогади про юність, причому “Амаркорд” здобув ще один “Оскар”.

Пізні роботи, як “Казанова” (1976) з Дональдом Сазерлендом і “Місто жінок” (1980), були експериментальними, але менш успішними. “І корабель пливе” (1983) – алегорія про мистецтво, а “Інтерв’ю” (1987) – прощання з Cinecittà. Останній фільм, “Голос Місяця” (1990), став медитацією про сучасність. Фелліні отримав 5 “Оскарів” (4 за іноземний фільм, 1 почесний у 1993-му), 12 номінацій, “Золоту пальмову гілку”, “Золотого лева” за внесок (1985) і вплинув на Лінча, Аллена й Джармуша. Його фільми зібрали понад 200 мільйонів доларів, а стиль – барокові образи, сюрреалізм, циркова естетика – став синонімом “феллінівського”.

Сім’я

Сім’я Фелліні була серцем його творчості. У 1943 році він одружився з Джульєттою Мазіною, акторкою радіо й кіно, яка стала його музою й зіркою (“Дорога”, “Ночі Кабірії”). Їхній шлюб тривав 50 років, попри втрату сина П’єрфедеріко, який прожив лише місяць у 1945-му. 

Дітей більше не мали, але Джульєтта була його співавтором і опорою, хоча Фелліні жартував: “Вона – мій режисер удома”. Жили в Римі, де він колекціонував книги про цирк і сни. Його старший брат Ріккардо знімався в епізодах, а сестра Маддалена працювала в театрі. Фелліні, відомий романтичними пригодами, завжди повертався до Джульєтти, кажучи: “Вона – мій Ріміні”. Після її смерті в 1994-му його архіви зберегла їхня племінниця Франческа.

Спадщина

Федеріко Фелліні помер 31 жовтня 1993 року в Римі від інсульту у віці 73 років, через рік після почесного “Оскара”. У 2025-му його спадщина сяє: “Вісім з половиною” і “Солодке життя” входять до топ-50 фільмів за версією Sight & Sound. У 2024-му “Амаркорд” і “Дорога” отримали 4K-реставрацію, показану в Каннах і Венеції. Fondazione Fellini у Ріміні зберігає його ескізи й листи, а Cinema Fulgor, відновлений у 2020-му, став музеєм. 

Документалка “Fellini degli Spiriti” (2025) досліджує його любов до містики, а серіал про його життя готується до Венеційського фестивалю 2026-го. Його вплив бачимо в роботах Педро Альмодовара й Паоло Соррентіно, а цитата “Життя – це свято, давайте жити ним” стала девізом кіноманів.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”