Народження та ранні роки

Денієл Майкл Блейк Дей-Льюїс з’явився на світ 29 квітня 1957 року в престижному районі Кенсінгтон, Лондон, Велика Британія. Його поява в родині вже була наповнена культурним магнетизмом: батько, Сесіл Дей-Льюїс, ірландського походження з графства Лаойс, став Поетом-лауреатом у 1968 році, а мати, актриса Джіл Белкон, походила з династії кінематографістів – її батько, сер Майкл Белкон, очолював студію Ealing Studios і залишив слід у британському кіно. Старша сестра Тамасін стала телевізійним шеф-кухарем і критиком, а зведені брати з першого шлюбу батька Денієл бачив рідко. Сім’я переїхала до Ґрінвіча, де юний Денієл стикався з булінгом через єврейське коріння матері (предки з Латвії, Польщі та Литви), що змусило його освоювати місцевий акцент – перший урок “втілення” ролі. Дитинство було бурхливим: крадіжки, хуліганство, але й перші іскри таланту – у 14 років він знявся у епізоді “Неділя, проклята неділя” (1971), граючи вандала за £2, і описав це як “платну пригоду”.

Школа та освіта

Навчання Денієла нагадувало пригодницький роман – повний бунтів і відкриттів. Спочатку початкові школи Invicta та Sherington у Ґрінвічі, де тиск однолітків загартував його акторську інтуїцію. У 1968 році, через дику поведінку, батьки відправили його до суворої Sevenoaks School у Кенті, де він захопився деревообробкою, риболовлею та театром, але швидко втомився від жорсткості. Через два роки перехід до прогресивної Bedales School у Гемпширі, де навчалася сестра, розкрив його творчу натуру – тут панувала свобода, і Денієл розквітнув на сцені. У 1975-му, після виключення за непослух, він приєднався до National Youth Theatre, де блищав, але провалив вступ до теслярського цеху через брак досвіду. Рятунком стала Bristol Old Vic Theatre School – три роки інтенсиву з Мірандою Річардсон під керівництвом Джона Гартока, де Денієл відточував “тиху вогняність” у виставах на кшталт “Class Enemy”. Ця освіта стала фундаментом його методу: не грати, а жити роллю.

Кар’єра

Кар’єра Дей-Льюїса – це мозаїка з рідкісних, але незабутніх шедеврів, де кожна роль – як глибокий занурний дайвінг у чужу душу. Початок у театрі: Королівська шекспірівська компанія з Ромео та Флейтою в “Сні літньої ночі”, останній етап – “Гамлет” 1989-го в National Theatre, де він розплакався на сцені, побачивши “привида батька”, і пішов, залишивши Іана Чарльсона на заміну. Кіно стартувало з “Ґанді” (1982) як вуличного хулігана, але прорив – дует “Моя прекрасна пральня” (1985, гей-хуліган Джонні) та “Кімната з видом” (1985, манірний аристократ Сесіл). “Нестерпна легкість буття” (1988) змусила вивчити чеську, а “Моя ліва нога” (1989) – жити в інвалідному візку, спілкуючись лише лівою ногою, що принесло перший “Оскар“ і BAFTA. 1990-ті – епічні трансформації: Натаніель у “Останньому з могікан” (1992, тренування, полювання, каное), Джеррі Конлон у “В ім’я батька” (1993, голодування в камері), Ньюленд у “Епосі невинності” (1993), Джон Проктор у “Чемпіонах” (1996), боксер Денні у “Боксера” (1997, бій з чемпіоном Баррі Макґвайганом, перелом носа). Перерва 1997-2000: шевство у Флоренції з Стефано Бемером. Повернення з “Бандами Нью-Йорка” (2002, м’ясник Білл, пневмонія на зйомках), “Баладою Джека і Роуз” (2005), другим “Оскаром“ за нафтовика у “Нафті” (2007, присвята Гіт Леджеру), “Дев’ять” (2009). Третій “Оскар” – Лінкольн (2012, рік читання 100 книг, лише “лінкольнівська” мова). “Примарна нитка” (2017) – кутюр’є, номінація. Відставка 2017-го, але 2024 – тріумфальне повернення в “Анемону” сина Ронана, де він актор і співавтор. Загалом: три “Оскари“ (єдиний у двох століттях), чотири BAFTA, лицарство 2014-го від принца Вільяма. Сьогодні – амбасадор The Lir Academy, почесний доктор Бристоля.

Сім’я

Сімейне життя Дей-Льюїса – оаза спокою в вихорі слави, де приватність – святе правило. Шість років бурхливого роману з Ізабель Аджані (1989-1995) завершилися сином Ґабрієлем-Кейном (1995, Нью-Йорк), який став актором і моделлю. У 1996-му, на зйомках “Чемпіонів”, доля звела з Ребеккою Міллер – дочкою Артура Міллера та Інге Моррат, режисеркою й актрисою. Шлюб 13 листопада 1996-го – міцний як дуб, з синами Ронаном Колом (1998, режисер “Анемони”) та Кешелом Блейком (2002). Родина ділить час між Нью-Йорком, Аннамоу (Ірландія, де Денієл з 1997-го, почесний громадянин Віклоу 2009-го) та Лондоном – улюбленим містом. Він агностик без релігійного виховання, фанат Millwall F.C., активіст: візит до Гази 2005-го з Médecins Sans Frontières, критика “апартеїду” в Sunday Times. 2015-го – почесний президент Poetry Archive, 2017-го – патрон Wilfred Owen Association. Донат паперів батька Оксфорду 2012-го. Батьківство, за його словами 2008-го, “збагачує кожну клітинку”.

Сьогодення

На 2025 рік, у 68, Денієл – у розквіті “другої весни”: прем’єра “Анемони” на Нью-Йоркському фестивалі, де він грає відлюдька Рея, досліджуючи отцівсько-синські зв’язки з Шоном Біном і Самантою Мортон. Після двох відставок (1997-2000 як шевц, 2017-2024 через сумніви в сенсі роботи) він повернувся, бо “праця – джерело насолоди”. Живе тихо, уникає інтерв’ю (“довічне вивчення ухилення”), але вогонь горить: у 2025-му CBS News назвав його “найбільшим актором покоління”. Майбутнє – загадка, але з сином-режисером обіцяє свіжі глибини.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”