Дата і місце народження

7 липня 1981 року в Броварах Київської області, де літнє сонце золотило перші форми в душі дівчинки, народилася Жанна Ельфатівна Кадирова – донька інтелігентної родини, чиє ім’я згодом стане підписом під творами, що пульсують ритмом урбаністичного бунту.

Школа і освіта

Дитинство в передмісті Києва – це перші уроки форми, де руки юнаки шукали об’єм у повсякденному, натхненні абсурдом фантастики. У 1999-му закінчила відділення скульптури Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка в Києві – майстерня, де глина вчила не просто ліпити, а вводити хаос у реальність. Не пройшла вступ до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, але це стало поштовхом до самонавчання: освіта для неї – не дипломи, а вуличні акції й лабораторії, де R.E.P. перетворював академію на революційний простір.

Кар’єра

Карьєра Кадирової – це серія site-specific вибухів, де мозаїка й інсталяції рвуть кордони урбаністичного простору: з 2004-го – член R.E.P. (Революційний Експериментальний Простір), групи, що протестувала на Майданах 2004-го й 2013-го, перетворюючи вулиці на галереї абсурду. Перші проєкти – інтерактивні акції з елементами фантастики, як “Місце дії” (2009, з “Групою предметів”). 

Тріумфи: Головна премія PinchukArtCentre (2011) за деконструкцію міфів; Future Generation Art Prize (2014); перша лауреатка Her Art Award (2025) за серію “Біженці” – документація зруйнованих інтер’єрів вибухами. Виставки – глобальний марафон: “Postponed Futures” (2017, GRAD, Лондон), “Кістки перемішалися” (2016, Arsenal), участь у Венеційській бієнале (2013). Шевченківська премія (2025) – перша за 20 років жінці у візуальному мистецтві, за проєкти про пам’ять і війну. Під час вторгнення – “Паляниця” (з Денисом Рубаном): кам’яні хлібини по євро за грам, кошти на техніку для ЗСУ. Роботи – мозаїка, перформанси, об’єкти: критика консьюмерізму, урбанізму, соціальних змін. Твори в колекціях світу, аукціонах Goldens.

Сім’я

Сім’я Кадирової – це тиха основа для гучних акцій: ріс у броварському гнізді, де батьки закладали любов до слів і форми, але деталі – як приватна мозаїка. Особисте життя тримає в тіні, аби фокус лишався на творах, а не на портретах, – без згадок про шлюб чи дітей, бо приватність для неї – ще один кордон проти інтерпретацій.

Сучасність

У 44 Жанна – на хвилі опору: живе між Києвом і Європою, де тури виснажують, але “культурна дипломатія – це фронт”, а відпочинок – “посидіти в Києві без поїздок”. У 2025-му – лауреатка NV 100 людей культури, готується до нових виставок (“Tryvoha” у Voloshyn Gallery), колабів з R.E.P., бо “мистецтво під час війни – не непотрібне, а необхідне”. Волонтерить “Паляницею”, аукціонами для ЗСУ, інтерв’ю про натхнення в руїнах. Плани? Нові серії про біженців і пам’ять, де війна – не кінець, а нова мозаїка: “Художниця протиставляє абсурду, бо правда – в ранах, а не в міфах”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”