Дата і місце народження

13 квітня 1964 року, у серці Києва, де Дніпро шепоче про забуті мрії, народився Влад Ігорович Троїцький. Місто, що завжди кипить бунтами й таємницями, стало його першим театром – від дитинства серед осінніх туманів Печерська до перших ігор у ролі диригента долі.

Школа і освіта

Шкільні роки Влада пройшли в київських стінах, де уроки літератури та історії запалювали іскри бунту – точні школи лишаються за лаштунками, як ескізи неопублікованої п’єси. Освіта для нього – ковадло для ідей: у 1987-му закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, де драма стала його алхімією, а режисура – чарами. Тут, серед репетицій класиків, народилася мрія про експеримент – не просто сцену, а лабораторію, де театр оживає як живий організм, ніби фенікс з попелу радянських шаблонів.

Кар’єра

Кар’єра Троїцького – це вихор перформансів: від перших постановок до глобальних ритуалів. Почалося з ролі режисера в київських театрах – “Тев’є-Тев’є” (1989), “Сірано де Бержерак” (1991), де слова Рошена оживають у баладі. 1994-го заснував “Дах” (Dakh Contemporary Arts Center) – лабораторію, що виросла в легенду: перформанси “Сон літньої ночі” (1993), “Король Лір” (1996), де сцена стає ареною для голих душ. Опери як відкриття: “Безумство Луніна поета” (1996) на основі “Записних книжок” Лесі Українки, “Украдене щастя” (1999), “Аве Марія“ (2009) – шедеври, що зірвали овації в Австрії, Франції, Польщі. Фестивалі як магія: співзасновник “Драбина” (1994), куратор “Київського кварталу” (2000), артдиректор “Гогольfest” (з 2009-го), де Київ перетворюється на арт-місто. Євромайдан 2013-го – його сцена: перформанси на барикадах, гімни революції. Війна 2022-го не зламала – “Дахтеатр” евакуювався до Львова, але повернувся: “Війна і мир” (2022) як маніфест, прем’єри в Берліні, Токіо. Сьогодні – артдиректор “Мистецького Арсеналу”, членкиня Українського інституту, спікер на TEDx, де наголошує: театр – це не декор, а зброя проти страху, з понад 100 постановками, що об’їздили світ.

Сім’я

Сім’я Троїцького – це тихий антракт за кулісами бурхливої сцени, де деталі лишаються таємницею, як приватний сценарій. Відомо лише про київське коріння, що вклало в нього любов до мистецтва й стійкість, але про батьків, дружину чи дітей – мовчання, ніби чарівний бар’єр. Він оберігає цей острівець, дозволяючи перформансам розповідати про зв’язки серця, а не інтерв’ю.

Сучасність

У 61 рік Влад Троїцький – у піку шаманства: керує “Дахтеатром” з Києва, попри сирени 2025-го, де репетиції тривають у бункерах, а прем’єри лунають онлайн для світу. Планує оперу про війну, фестиваль “Гогольfest” як символ відродження, колаборації з Європою – бо, як каже, “мистецтво цвіте в руїнах”. Пише маніфести для “Української правди”, мріє про Україну, де сцена – не втеча, а арена перемоги, і наголошує: театр – це ритуал, що зцілює націю.

Інформації про Влада Троїцького достатньо для яскравої картини, але приватні сфери, як родинне життя чи раннє дитинство, лишаються поза увагою – він обирає говорити через сцени, а не через мемуари.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”