У степах Херсонщини, де соняхи шепочуть таємниці олігархів і фейкових новин, Роман Бондарчук веде камеру як детектива - з іронією в окулярі й болем у серці. Цей майстер документального та ігрового кіно, артдиректор фестивалю прав людини, перетворює буденний хаос на сатиру, де війна не фон, а пульсуючий нерв: від "Євромайдану" до "Редакції", де правда - це не репортаж, а вибух сміху над абсурдом.
Роман Леонідович Бондарчук з’явився на світ 14 січня 1982 року в сонячному Херсоні, де Дніпро несе історії провінції, що стали його вічним натхненням – від степових “шерифів” до вулканів абсурду.
Хлопчацькі роки в Херсоні пройшли під знаком перших зйомок – саморобних відео, що ловили подих степу. Справжній стрибок – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де з 2002-го по 2008-й, у майстерні Юрія Іллєнка – засновника поетичного кіно, – камера вчила його не просто фіксувати, а поетизувати реальність: від лекцій про монтаж до перших короткометражок, де провінція оживає як герой.
Карьєра Бондарчука – це гібрид документалістики й сатири, де правда переплітається з вигадкою, як коріння соняхів у чорноземі. Дебют – короткометражка “Таксист” (2007), що здобула “Білого Слона” від Гільдії кінокритиків Росії. Ранні роботи: “Манекени” (2001), “The Ground” (2001), “Глибокий колодязь” (2002), “Стіни і двері” (2003), “Микола і німець” (2005) – суміш сценарію й монтажу, де реальність ламається як скло. Поворот – 2014-й: ко-режисера “Євромайдан. Чорновий монтаж” з Мирославом Слабошпицьким, що фіксує революцію як пульс нації. Документалка “Українські шерифи” (2015) – про двох самозванців-правозахисників у селі Стара Збур’ївка – виграла Спеціальний приз IDFA в Амстердамі, Grand Prix Docs against Gravity, номінована на “Оскар” від України.
“Dixie Land” (2015) – портрет циркача з цирком як метафорою пострадянського хаосу – прем’єра на Full Frame (США), “Золотий Дюк” ОМКФ. Перехід до ігрового: “Вулкан” (2018) – дебютний повний метр про ОБСЄ-шника в абсурдному Бериславі – прем’єра в Карловому Варі (East of the West), понад 50 фестивалів, 12 нагород, Шевченківська премія 2019-го. Співпраця з MDR, ZDF, ARTE – документальні серії про права людини. Артдиректор Docudays UA з 2010-х, член відбору для “Оскара“ з 2019-го. Кульмінація – “Редакція” (2024): сатира на фейки, олігархів і культи в редакції провінційного видання – прем’єра в Сараєві, де абсурд війни стає чорним гумором. Понад 20 робіт, монтаж у десятках проєктів – Бондарчук не знімає кіно, він ловить душу України в об’єктиві.
Приватне життя Бондарчука – як невідзнятий ролик: коріння в Херсоні, де степові історії родини шепочуть натхнення для “шерифів” і “вулканів”, але деталі ховаються за кадром, ніби секретний сценарій. У колабораціях з Дар’єю Авєрченко – продюсеркою “Редакції” – творчий союз переплітається з дружбою, а родинні мотиви в фільмах натякають: сім’я – це не актори, а невидима команда за камерою.
Сьогодні, у 43, Роман Бондарчук пульсує в ритмі Києва й Херсонщини – артдиректор Docudays UA, де права людини оживають на екранах, а “Редакція” (2024) стає гаслом: сатира як зброя проти фейків і сирен. Під час війни знімає волонтерські ролики, рефлексує в інтерв’ю про “машину часу” кіно – де минуле провінції лікує рани сьогодення. У 2025-му готується до прем’єр “Редакції” в Barbican і на фестивалях, де жартує: “Кіно – це опір забуттю, а Херсонщина – мій вічний вулкан”. Не емігрант, а вартовець: камера в руках, надія в серці, бо “демократія – це меншість, що тримає країну”.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”
Увійдіть у свій обліковий запис