Родні Стівен Стайгер народився 14 квітня 1925 року в Вестгемптоні, штат Нью-Йорк, США, у сім’ї Фредеріка та Лоретти Стайгер. Мати, співачка водевілю, виховувала його самотужки після розлучення, але їхні стосунки ускладнювали її алкоголізм. Дитинство в бідності та хаосі загартувало Рода, навчивши його виживати й шукати правду в мистецтві.

Школа і освіта

Формальна освіта Стайгера була мінімальною. У 16 років він покинув середню школу Ньюарка, збрехавши про вік, щоб вступити до Військово-морських сил США під час Другої світової війни (1942–1945). Служба на Тихоокеанському флоті, зокрема на есмінці USS Taussig, замінила йому класи. Після війни він повернувся до Нью-Джерсі, працюючи на дрібних роботах, доки не знайшов пристрасть у театрі. Акторська студія Лі Страсберга в Нью-Йорку стала його справжньою школою: там, разом із Марлоном Брандо та Елі Воллаком, він опанував метод Станіславського, який зробив його гру вибуховою. “Я не вчився акторству, я вчився бути живим”, – казав Стайгер.

Кар’єра

Кар’єра Стайгера – це мозаїка ролей, де кожна деталь – шедевр. Дебют – 1951-й, телесеріал “Goodyear Television Playhouse”. Прорив – “У порту” (1954, реж. Еліа Казан), де він зіграв Чарлі Маллоя, брата-гангстера героя Брандо, отримавши першу увагу критиків. У 50-х – десятки телеролей і фільмів, як “The Big Knife” (1955). Зірковий момент – “У пеклі” (1967, реж. Норман Джуїсон): шериф Білл Гіллеспі, расист, що змінюється, приніс Стайгеру “Оскар” за головну роль і “Золотий глобус“.

60-ті – розквіт: гангстер Аль Капоне в “Аль Капоне” (1959), психоаналітик у “Трьох хризантемах” (1962), Наполеон у “Ватерлоо” (1970). У “Позичальнику” (1965) він зіграв вижившого Голокосту, отримавши номінацію на “Оскар”. 70-ті – “Доктор Живаго” (1965) як цинічний Комаровський, “Муссоліні: Останній акт” (1974). 80-ті й 90-ті – відхід від головних ролей, але яскраві образи: генерал у “Марсіанських хроніках” (1980), рабин у “Вибраний” (1981), мафіозо в “Спеціалісті” (1994) із Сталлоне. Останні роки – “Шило” (1999), “Кінець днів” (1999) із Шварценеггером. Загалом – понад 100 фільмів і серіалів, три номінації на “Оскар”, BAFTA, “Еммі”. Стайгер також блищав у театрі – від Бродвею до лондонського Вест-Енду, граючи в “Рашомоні” та “Мобі Діку”.

Сім’я

Особисте життя Стайгера було бурхливим, як його ролі. Він одружувався п’ять разів: із Саллі Грейсі (1952–1958), акторкою Клер Блум (1959-1969, дочка Шеррі), Шеррі Нельсон (1973–1979), Паулою Елліс (1986–1997, син Майкл), Джоан Бенедикт (2000–2002, до його смерті). Романи, як із Дайаною Рigg, додавали драми. Діти – Шеррі та Майкл – стали його гордістю, хоч він зізнавався, що акторство забирало більше часу, ніж сім’я. “Я любив їх, але сцена була моєю дружиною”, – казав він. Дружба з Брандо та Казаном була міцною, але сварки через конкуренцію додавали перцю.

Наші дні

Род Стайгер помер 9 липня 2002 року в Лос-Анджелесі від пневмонії та ускладнень після операції на нирках, у 77 років. Останні роки були тихими: він боровся з депресією та здоров’ям, але не втрачав пристрасті до акторства. Його спадщина – зірка на Алеї слави (1997), “Оскар”, ролі, що надихають акторів від Де Ніро до Кроу. Фільми Стайгера – від “У порту” до “У пеклі” – досі вчать, як бути справжнім на екрані, а його методична гра залишається еталоном для тих, хто шукає душу в мистецтві.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”