У пантеоні зірок Річард Бартон - це буря на сцені й екрані, валлійський актор із голосом, що гримів, як океан, і життям, що палало, як трагедія Шекспіра. Його харизма, пристрасть до театру та бурхливі романи з Елізабет Тейлор зробили його легендою, чия слава сяяла від лондонських театрів до голлівудських пагорбів. Життя Бартона - це суміш тріумфів, боротьби з демонами алкоголю та вічної любові до слова, що залишило слід у вічності.
Річард Волтер Дженкінс-молодший, відомий як Річард Бартон, народився 10 листопада 1925 року в Понтридайфені, невеликому шахтарському селі в Південному Уельсі, Велика Британія. Дванадцята з тринадцяти дітей у родині шахтаря Річарда Волтера Дженкінса та барменки Едіт Мод Томас, він зростав у бідності. Мати померла, коли Річарду було два роки, і його виховувала старша сестра Сесілія. Валлійська душа – з піснями, поезією та пристрастю до життя – сформувала його характер і голос, який згодом назвуть “громом із Кардіффа”.
Освіта Бартона була скромною, але його талант світив яскраво. Він навчався в Port Talbot Secondary School, де його наставником став учитель Філіп Бартон, чий прізвище Річард узяв як сценічне. У школі він захопився регбі, співом у хорі та декламацією, виграючи місцеві конкурси валлійської поезії (Eisteddfod). У 16 років кинув школу, щоб працювати в кооперативі, але Філіп повернув його до навчання, організувавши стипендію в Exeter College, Оксфорд, у 1944-му. Там, за шість місяців, Бартон опанував основи акторської майстерності, виступаючи в студентських виставах, зокрема в ролі Анджело в “Міра за міру”. Служба в RAF (1944-1947) як авіаційний штурман перервала навчання, але сцени Оксфорда вже запалили в ньому вогонь.
Карьєра Бартона – це епопея, що поєднала театр, кіно й радіо. Дебют – 1943 рік у Ліверпулі з п’єсою “The Druid’s Rest”, але справжній прорив – 1949-й, роль у “The Lady’s Not for Burning” у Лондоні. Його театральна слава розквітла в Old Vic: Гамлет, Отелло, Коріолан у 1950-х зробили його спадкоємцем Лоуренса Олів’є. Кіно почалося з “The Last Days of Dolwyn” (1949), але Голлівуд покликав у 1952-му з “My Cousin Rachel”, що принесло першу з семи номінацій на “Оскар”.
Бартон став зіркою епічних драм: “The Robe” (1953) – перший фільм у CinemaScope, “Alexander the Great” (1956), “Cleopatra” (1963), де його роман із Тейлор перевершив касу стрічки ($57 млн). “Who’s Afraid of Virginia Woolf?” (1966) із Тейлор – пік акторської глибини, де він розкрив шлюб як поле бою. У 1970-х – “Equus” (1977), ще одна номінація на “Оскар”, і “1984” (1984), його остання роль. Він озвучував радіовистави BBC, зокрема “Under Milk Wood” Ділана Томаса, і став голосом Валлії. Алкоголізм і скандали гальмували, але не гасили талант: 70+ фільмів, десятки п’єс, “Золотий глобус” за “Virginia Woolf” і BAFTA за “Equus”. Бартон казав: “Я не актор, я – голос, що кричить правду”.
Сімейне життя Бартона було таким же бурхливим, як його ролі. У 1949-му він одружився з валлійською акторкою Сібіл Вільямс, яка народила двох дочок: Кейт (1957) і Джессіку (1959). Шлюб розпався в 1963-му через роман із Елізабет Тейлор, якого називали “скандалом століття”. Бартон і Тейлор одружилися двічі: у 1964-1974 і 1975-1976, їхній союз був голлівудською легендою – з яхтами, діамантами й п’янкими сварками. У 1976-му Бартон одружився з Сьюзен Гант, моделлю, але й цей шлюб розпався в 1982-му. Останньою була Саллі Гей, журналістка, з якою він одружився в 1983-му й прожив до смерті. Усиновлена дочка Марія (з Тейлор) і дочки від Сібіл лишилися його опорою, хоч алкоголізм і віддаляв його від родини.
Річард Бартон помер 5 серпня 1984 року в Селіньї, Швейцарія, у 58 років від крововиливу в мозок, спричиненого роками алкоголізму. Похований у Женеві, він залишив спадщину, що живе в театрах і кінозалах. Його листи до Тейлор, опубліковані в 2010-х, стали бестселерами, а фільми, як “Becket” чи “The Spy Who Came in from the Cold”, – класикою. У 2025-му Валлійський театр у Кардіффі відкрив ретроспективу його ролей, а документальний серіал про роман із Тейлор готується до Netflix. Бартон лишається символом: “Живи, люби, пий – але не втрачай себе”, – казав він, і його голос досі гримить.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”
Увійдіть у свій обліковий запис