Леді Дрім

Ранні роки

Сім’я Олени – це ланцюг поколінь борців, де спадщина слів стає щитом у бурях долі. Дідусь Михайло Дацюк, поет-дисидент, вчив її шепотіти вірші вночі, щоб уникнути вух репресій, а батько Василь Герасим’юк, лауреат Шевченківської премії, став першим соратником, редагуючи строфи за кухонним столом і ділячись таємницями ритму. Мати, хранителька тепла, додавала нотки ніжності в родинні вечори, де читання поезії ставало ритуалом зцілення.

Перші строфи в тіні столиці

Дитинство Олени минало серед київських парків, де вона, школяркою, ховалася від шуму за зошитами з римами, уявляючи себе героїнею фронтових балад. Поезія увійшла в життя рано – подарунок від діда, його рукописні вірші, які вона переписувала, ожививши самостійно в шкільних зошитах. Записувала перші строфи на телефоні, брала участь у юнацьких конкурсах і мріяла про великі фестивалі. Школа стала її першим форумом: тут вона організовувала читання на перервах, де однокласники ставали слухачами, а вчителі – першими натхненниками.

Переїзд у світ літератури в вісімнадцять став акордом бунту, ніби вступ до поеми опору. Київ розкрив двері богемі: Олена вступила до університету, почала публікувати есе в журналах і занурюватися в правозахисні кола, де перші рецензії стали паливом для вогню. Цей етап – суміш юнацьких сумнівів і перших тріумфів, коли вона жонглювала лекціями з пером, анонімно ділилася текстами й чекала моменту, коли голос прорве цензуру. Її кредо народилося тоді: “Вірш – це не текст, а зброя, де тиша перетворюється на крик”.

Прорив у вогні революції

Справжній спалах стався в 2013-му, коли дебютна збірка “Глухота” зачарувала критиків інтимністю болю, зібравши лаври кількох премій і ставши гімном молодого покоління. Цей твір, натхненний вуличними баррикадами Майдану, зазвучав у колах, як голос незламності, з поемами, що оживають у ритмі протесту. Олена сама редагувала рукопис у маленькій квартирі – рецепт успіху, простий, як подих, але потужний, як вуличний вогонь. “Я просто вилила рани на папір, а люди побачили в них своє відображення”, – зізнавалася вона в інтерв’ю.

Хвиля понесла далі: у 2017-му “Розстрільний календар” став мостиком до історії репресій, перекладений на німецьку й екранізований у документалістиці, де спогади про Карпати оживають на екранах. Стиль Олени – ф’южн лірики з документальною правдою й фронтовою гостротою – ніби свіжий вітер у задушливому ефірі, де кожне речення малює пейзаж душі. Цей період – алхімія дівчини з Києва в ікону, що дякує долі за кожен читаний рядок.

Екрани що шепочуть строфами

2020-ті увійшли як рік візуальних розкриттів: Олена стала авторкою сценарію до документального фільму “Непохитний медичний стрій” про госпітальєрів, де її слова оживили кадри порятунку на фронті. Дебют у кіно – не примха, а продовження наративу: “Екран – це поезія в русі, де емоції танцюють поза сторінками”.

Паралельно література: участь у фестивалі “Вірш дня” принесла нові історії, а колаборація з режисерами додала шарів до есе. “Кіно – це вірш з обличчями, де голос знаходить колір”, – ділиться вона. У 2025-му чекають прем’єру “Фронтові голоси”, де Олена обіцяє шарів драми й гумору в оповідях ветеранок.

Книги що зцілюють рани

Творчий багаж Олени – колаж наративів, де кожен реліз – глава епосу незламності. Дебютна “Глухота” – коктейль поем про тишу душі, що завоював молодих читачів. “Розстрільний календар” став глибшим, ніби сповідь поколінь, з есе про репресії в свіжих інтерпретаціях.

Збірки – перлини: від інтимної “Тюремної пісні” 2020-го, відзначеної BookForum, до фронтових нотаток у “Майдан. Свідчення”. Переклади польських поетів оживили класику для українців. Ці твори – не просто книги, а мости через прірви, де слово з’єднує минуле з фронтом.

Нагороди що горять

У 2013-му, у двадцять два, Олена здобула премію Леоніда Кисельова й “Смолоскип”, визнання не лише таланту, а й сміливості бути голосом Майдану. Премії Гончара й BookForum за “Тюремну пісню” додали слави, а 2024-го волонтерська відзнака від ЗСУ закріпила статус героїні.

Визнання ширше: твори в антологіях Європи, листи з фронту про те, як “Глухота” дає сили. Для Олени це не статуетки, а вогні: “Нагорода – коли твої рядки стають чиїмось щитом”.

Життя за строфами

За текстами Олена – тридцятичетверічна борелиня, що гуляє київськими алеями з блокнотом і аптечкою, мріючи про подорожі до Карпат, де гори надихнуть на нові есе. Веганка за принципами, бо “земля – наш єдиний вірш”, вона пише на світанку, коли місто прокидається. Особисте – таємниця сили: “Серце б’ється в ритмі порятунку, а кохання – у кожній строфі”, – натякає вона, балансуючи між фронтом і пером.

Друзі кличуть її “голосом тіней”, бо вона колекціонує листи з полону й волонтерить тихо. Філософія: “Життя – чернетка, де рани стають шедеврами”. У танці слави й бою – джерело її магії.

Горизонти що кличуть

Сьогодні, у вересні 2025-го, Олена Герасим’юк на злеті: готується до туру “Тюремна пісня” з читаннями в Берліні, планує збірку про ветеранок, експериментує з аудіоесе. Мріє про фестиваль для фронтових авторів, бо вірить: “Слово – зброя емпатії”. Її шлях доводить, що голос із Києва може зцілити націю, а серце, повне строф, освітлює шлях. Олено, ти – поезія, що б’ється, і ми чекаємо твоїх наступних рядків у книзі долі.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”