Дата і місце народження

Катерина Павлівна Горностай з’явилася на світ 15 березня 1989 року в сонячному Луцьку Волинської області, де поліські вітри шепотіли перші історії, а родинні розмови психологів вчили її читати душі ще до першого клікання камери.

Школа і освіта

Дитинство в Луцьку пройшло під знаком перших мрій про кіно, а з 1994-го – переїзд до Києва, де шкільні зошити стали ескізами майбутніх сценаріїв. Справжній політ – НаУКМА: 2010-го диплом бакалавра з екології на природничому факультеті, а 2012-го – магістратура з журналістики, де слова вчили її ловити правду. Доповненням став 2013-й: школа документального кіно Марини Разбєжкіної в Москві, де камера оживилася як інструмент розкриття таємниць, перетворюючи теорію на перші кадри болю й надії.

Кар’єра

Карьєра Горностай – це траєкторія від фестивальних перлин до глобальних призів: дебют – короткометражка “Колір” (2013), що відкрила двері Docudays UA. Ключові твори: “Білий птах” (2014) – про зниклих безвісти на Донбасі, прем’єра на IDFA, приз за найкращий дебют; “Втрати” (2016) – роздуми про втрату, що забрала нагороди на Odesa IFF. Поворот – “Бузок” (2017), півгодинна перлина про дитинство в тіні Чорнобиля, приз FIPRESCI на Odesa IFF. “Оксамит” (2018) – про сексуальне насильство в сім’ї, Спеціальний приз IDFA, номінація на “Оскар” від України, де інтимні кадри стали маніфестом проти мовчання. “Земля блакитна, ніби апельсин” (2020) – портрет кримської татарки на фронті, номінація на “Оскар” і премія Емми. “Поведінка риб” (2023) – про ветеранку, що повертається додому, прем’єра на IDFA з призами за режисуру. Понад 10 робіт, лекції в школах кіно, кураторка проєктів – Горностай не знімає кіно, вона документує душі, де правда – це не факт, а емоційний вибух.

Сім’я

Сім’я для Горностай – як невідзнятий епізод: батьки-психологи з Луцька подарували інструменти для читання травм, а з 2010-х – шлюб з продюсером Дмитром Красним, з яким творчий союз переплітається з приватними моментами, ніби кадр за кадром. Деталі ховаються за лаштунками, але родинні мотиви в фільмах натякають: близькі – це не актори, а невидима опора в часи сирен.

Наша доба

Сьогодні, у 36, Катерина Горностай пульсує в ритмі Києва – після прем’єри “Поведінки риб” на IDFA 2023-го рефлексує про повернення ветеранів, знімає нові проєкти про травму війни, курує майстер-класи для молодих режисерів. У 2025-му – лекції на Docudays UA, де камера стає терапією: “Кіно – це не ескапізм, а спосіб не втратити себе”. Волонтерить роликами для ЗСУ, у соцмережах – щоденник роздумів: від Чорнобиля до фронту. Не емігрантка, а голос: слова в ній шепочуть “мистецтво як опір”, а волинська душа нагадує: “Правда – це місток до зцілення”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”