Ранні роки

Майбутня українська режисерка народилася 18 листопада 1982року, Київ, Україна. У серці столиці, де завжди вирує культурний вир, народилася Ірина Андріївна Цілик – дівчинка, яка з дитинства вбирала ритм міста, що пульсує між історією та сучасністю.

Школа і освіта

Деталі шкільних років Ірини залишаються поза публічним світлом, але її шлях до мистецтва був чітким і натхненним. У 2005 році вона з відзнакою закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Тут, серед лекцій про монтаж і драматургію, зародився її талант – суміш поетичної чутливості та точності оператора. Цей заклад не просто навчив ремеслу: він розкрив у ній голос оповідачки історій, де реальність переплітається з вигадкою.

Кар’єра

Карьєра Ірини Цілик – це мозаїка з кадрів, слів і нагород, де кожна робота віддзеркалює тріщини війни та сили людського духу. Початок припав на короткометражки: ігрові стрічки перемагали на Одеському міжнародному кінофестивалі, а документальні новели, як “Tayra” та “Kid” (частина антології “Невидимий батальйон” 2017 року), розповідали про жінок на фронті, розбиваючи стереотипи про війну як чоловічу справу.

Повнометражний дебют став проривом: документальна стрічка “Земля блакитна, ніби апельсин” (2020) зачарувала Sundance Film Festival, здобувши премію за найкращу режисуру у світовій документалістиці. Фільм, знятий у “червоній зоні” Донбасу, показує родину, яка створює кіно посеред обстрілів – метафора творчості як рятівного кола. За ним пішов ігровий “Скеля. Папір. Граната” (2022), екранізація роману її чоловіка Артема Чеха, що прем’єрувала у Варшаві та розкриває абсурдність війни через дружбу підлітка з ветераном Афгану.

Паралельно Ірина – успішна письменниця: вісім книг, від поезії (“Груша у кавуні”, “Сафарі клуб”) до прози та дитячих оповідань, перекладених дев’ятьма мовами. Вона членкиня Європейської кіноакадемії та Українського ПЕН-клубу, активно відстоює політв’язнів, як Олег Сенцов. У 2023-му отримала Національну премію імені Тараса Шевченка за книгу “Сутінки. Роман з інструкцією”. Нині працює над новими проєктами: художнім “Моє дев’яте життя” та документальним “Червона зона”. Її стиль – креативний мікс анімації, реальності й гумору, що робить нестерпне стерпним.

Сім’я

Сім’я для Ірини – це як якір у штормі: опора, натхнення й джерело історій. Заміжня за письменником і журналістом Артемом Чехом, з яким разом створюють культурний дует – від спільних подорожів фронтом до екранізацій його текстів. У подружжя син Андрій (нар. близько 2011), який знявся в “Скеля. Папір. Граната” і став символом надії. Під час повномасштабного вторгнення 2022-го Артем пішов добровольцем на фронт, а Ірина з сином евакуювалася з Києва, переживаючи п’ять днів невизначеності про його долю в Бахмуті. Ці переживання лягли в основу її анімаційного проєкту про війну вдома – інтимний портрет чекання, де біль стає мистецтвом.

Наш час

Сьогодні, у 2025-му, Ірина Цілик – у вихорі творчості та викликів. Живе в Києві, попри сирени й обстріли, туруючи з фільмами по зруйнованих містах, де глядачі в бронежилетах чергають на зустрічі. Нещодавно гастролювала з “Я і Фелікс” – автобіографічною історією дорослішання в 90-ті, що нагадує: війна не вічна, а гумор – зброя. Вона критикує “обопільність” у західних ЗМІ, відстоюючи правду про агресію, і продовжує писати, знімати, жити – як апельсин, що цвіте на блакитній землі. Інформації про її приватне життя небагато, але те, що відомо, малює портрет жінки, яка перетворює травму на світло.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”