Сповіщення
Антоніо Лукіч
Останні новини
ДЕТАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ
У вихорі українського кіно, де Карпати шепочуть жарти про мовчання, а провінційні дороги ведуть до абсурду кохання, Антоніо Лукіч творить комедії як терапію - з іронією над тишею душі й сміхом над війною. Цей ужгородський митець, чиї "думки тихі" стали гімном покоління, перетворює буденність на фестивальний феєрверк: від короткометражних перлин до касових хітів, де кожна сцена - це місток між Закарпаттям і світом, де гумор лікує рани, а тиша кричить про надію.
Дата і місце народження
Атоніо Лукіч з’явився на світ у 1992 році в мальовничому Ужгороді на Закарпатті, де карпатські тумани вчили його першим кадрам мовчазної краси.
Лукіч жартує, що “Мої думки тихі” – автобіографія: звукорежисер мовчить, як закарпатські тумани, а касовий хіт став гімном “тихиx думок” покоління.
Школа і освіта
Юнацькі роки в Ужгороді пройшли під знаком перших зйомок, а справжній політ – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де з 2011-го по 2015-й, у майстерні Володимира Оселедчика, камера вчила його не просто фіксувати, а поетизувати абсурд: від лекцій про монтаж до випускного “Ішов дощ у Манчестері”, що став призером Одеського МКФ.
“Люксембург, Люксембург” знятий у діалекті Полтавщини – жарти з вулиць стали “українським життям у пікселях”, де кохання абсурдне, як мрія про Люксембург.
Кар’єра
Карьєра Лукіча – це стрибок від документальних перлин до комедійних хітів: дебют – короткометражка “Риба з Байкалу” (2014), що здобула приз за найкращий документальний фільм на CineRail у Парижі. Випускний “Ішов дощ у Манчестері” (2015) – найкращий короткометражний на Одеському МКФ 2016-го. Поворот до ігрового – “Мої думки тихі” (2019): дебютний повний метр про мовчазного звукорежисера в Карпатах, прем’єра в “East of the West” Карлових Вар, спеціальний приз журі, касовий хіт з 30 мільйонами гривень зборів, один з топ-10 українських фільмів. “Люксембург, Люксембург” (2022) – комедія-драма про батька й сина в Полтавщині, прем’єра в “Orizzonti” Венеції, продовження першої стрічки з діалектами й абсурдом кохання. Книга “Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій” (2023) – есеї про ремесло, де спостереження стає ключем. Нагороди: державна нагорода за внесок у кіно, участь у Berlinale Co-Production Market. У 2025-му – англійськомовний дебют “Screaming Girl” про українку в Ірландії, що мріє про акторство після вторгнення, – топ-приз Berlinale 2024-го. Лукіч не знімає кіно – він ловить пульс України, де комедія – зброя проти тиші.
Книга “Мої думки про кіно” – не теорія, а “спостереження з блокнота”: Лукіч радить “маніпулювати людьми” для правди, ніби Карпати шепочуть секрети сценарію.
Сім’я
Сім’я для Лукіча – як невідзнятий епізод: перша стрічка – про маму й високого хлопця, друга – про тата й маленького, натхненні родинними історіями з Ужгорода, де карпатські жарти переплітаються з київським ритмом. Приватне життя ховається за лаштунками, ніби секретний сценарій, але близькі – невидима команда, що шепоче: “Спостереження – ключ до душі”.
“Screaming Girl” – його перший англійською: про актрису в Ірландії після вторгнення, топ-приз Berlinale 2024-го, де війна оживає як мрія, а не жах.
Наша доба
Сьогодні, у 33, Антоніо Лукіч пульсує в ритмі Києва й Ужгорода – після прем’єри “Screaming Girl” на TIFF 2025-го рефлексує про “дві гілки українського кіно”: відволікаючу комедію як у 1950-х Штатах і неореалізм як у 1940-х Італії. Під час війни знімає волонтерські ролики, жартує в інтерв’ю: “Війна ускладнює комедію, але сміх – це опір”. У соцмережах – нотатки про маніпуляцію людьми й пам’ять як суперсилу. Не емігрант, а вартовець: камера в руках, Закарпаття в серці, бо “кіно – це машина часу, де минуле будує перемогу”.
Випускник Оселедчика, але сам став “королем комедії”: від документальних риб Байкалу до фестивальних хітів, де Закарпаття – вічний протагоніст.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”
