Коріння в київських ритмах

Київ 90-х – це не лише архітектура, а й мелодія дитинства, де Ярина вчилася ловити емоції в повітрі. З ранніх років усебічна мрійниця: школа з акцентом на мови, де українська література стала першим коханням, а філологічний факультет Київського національного університету імені Шевченка – трампліном до глибин слова. Освіта філологині перетворила допитливість на інструмент: тут, серед лекцій про символізм і модернізм, вона почала плести перші вірші, ніби павутину з емоцій і реальності. Юність – час пошуків: волонтерські проекти, де допомога нужденним вчила емпатії, а перші публікації в журналах стали проблисками таланту. Ярина швидко зрозуміла: поезія – це не хобі, а спосіб розплутати клубок душі в хаосі світу.

Втрата що запалила вогонь

Біль став каталізатором. У 2018-му смерть коханого розірвала світ на шматки, і Ярина обрала шлях, де сльози перетворюються на силу – пішла на фронт, аби пережити горе в дії. Волонтерка з пером у рюкзаку, вона приєдналася до “Госпітальєрів” як бойовий медик, де кожна евакуація – це урок виживання, а кожна ніч – чернетка для віршів про незламність. Служба не ламала, а загартовувала: чотири ротації на передовій, де адреналін змішується з тишею думок. Тут, серед сирен і братства, поезія набула гостроти – рядки про любов, що не вмирає, і війну, що не прощає слабкості. Ярина не просто виживала: вона фіксувала реальність, ніби хроністка, перетворюючи окопи на сцени для своїх метафор.

Фронт що народив збірку

Повномасштабне вторгнення 2022-го покликало до розвідки. У 140-му окремому розвідувальному батальйоні морської піхоти Ярина – розвідниця й медикиня, де кожна місія – гра з тінню смерті, а паузи між – час для пера. Служба в розвідувальній роті стала полотном для “Як вигинається воєнне коло” – дебютної збірки 2023-го, де війна оживає в строфах: від болю втрат до ніжності моментів з донечкою. Книга – не просто текст, а маніфест: лірика, що ріже правдою, з елементами прози, де фронтові спогади переплітаються з мріями про мир. Лауреатка “Книги року BBC”, номінантка премії “ЛітАкцент”, Ярина довела: поезія з окопу – це не ескапізм, а зброя, що пробуджує серця. Кожна сторінка – як постріл: точний, болісний, незабутній.

Твори що пульсують життям

Поезія Ярини – це симфонія контрастів: ніжність материнства поряд з жорсткістю фронту, кохання в тіні втрат, надія в пітьмі війни. “Як вигинається воєнне коло” – її магнум опус, де вірші народжені з реальності: евакуації під вогнем стають метафорами кола життя, а розмови з бійцями – голосами нації. Ранні публікації в антологіях і журналах – проби пера, де любов до мови сяяла ще до армії, а фронтові есе для BBC і The Guardian розширили межі: тут поетеса стає журналісткою, фіксуючи історії побратимів як універсальні правди. Кожна строфа – унікальний пейзаж: урбаністичний Київ у юнацьких текстах, донбаські степи в зрілих, де слова стають бронею проти відчаю. Номінація на “Кращу книгу року” від “Видавництва Старого Лева” підкреслює: її лірика – міст між тилом і передком, де читач чує серцебиття України.

Журналістика як голос нації

Писати – не лише вірші, а й репортажі, що оживають події. Активістка з фронту, Ярина публікується в глобальних медіа, перетворюючи особисті історії на наративи солідарності: есе про жіноче обличчя армії, де материнство не перешкода, а суперсила. Членкиня Українського ПЕН, вона будує мости: слова з позицій лунають у світі, де український голос пробивається крізь шум. Робота журналістки – її другий щит, бо в потоці новин вона знаходить сенс, ніби алхімік, що перетворює свинець війни на золото надії.

Спадщина що кличе до бою

Ярина Чорногуз – не просто поетеса, а воїн духу, що виросла від київських вулиць до морських піхотних хвиль, від втрат до тріумфів. Її рядки – дзеркало сучасної України: розколотої болем, але зшитої любов’ю. З фронту вона пише про повернення як про нову битву – з собою, з родиною, з миром. Майбутнє? Нові збірки, як “Коло без краю”, де материнство й війна зіллються в гімн стійкості, концерти з читаннями, де голос поетеси стане луною надії. Ярина нагадує: бути поетесою в погонах – як медиком у розвідці, ризикованим, але рятівним. Її перо – це маяк у штормі, іскра, що запалює серця, крок до перемоги, де кожне слово – перемога.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”