Дата і місце народження

25 лютого 1970 року, у промисловому Червонограді на Львівщині, де підземні тунелі шепочуть про забуті долі шахтарів, з’явився на світ Володимир Вікторович Тихий – той, чиє ім’я стало синонімом сміливої документалістики. Львівські корені, просякнуті духом Галичини, з дитинства вплелися в його світосприйняття, роблячи кожен фільм не просто стрічкою, а відлунням національної пам’яті.

Школа і освіта

Дитинство Володимира пройшло в ритмі шкільних дзвінків Червонограда, де перші мрії про кіно народжувалися серед уроків і вуличних пригод. У 1987 році, після закінчення середньої школи, він вступає до Червоноградського гірничого технікуму – ніби доля жартує, пропонуючи спуститися в глибини землі, перш ніж піднятися до вершин мистецтва. Але справжній поворот настає в 1992-му: двері Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого відчиняються перед ним, де в майстерні Михайла Іллєнка він опановує режисуру художнього фільму. П’ять років занурення в світ образів завершується дипломом у 1997-му, а практичні штрихи додають стажування та фестивалі, що розкривають його талант хроніста реальності – від локальних історій до глобальних викликів.

Кар’єра

Карьєра Тихого – це вир від телевізійних серіалів до фестивальних шедеврів, де документалістика стає пульсом нації. Розпочавши як режисер телефільмів і серіалів у 1990-х, він швидко переходить до незалежного кіно: перші короткометражки блищать на фестивалях, а в 2013-му “Зелена куртка” (The Green Jacket) – документальна драма про Фemen – привертає увагу світу, вигравши призи на IDFA та Hot Docs. Проривний момент – 2017 рік з “Брамою” (Brama), ігровим трилером про Чорнобильську зону, що гримить на Rotten Tomatoes з 100% рейтингом, збираючи нагороди на Одеському МКФ і входить у топи Sundance. 

У 2013-му він співзасновує колектив “Вавилон’13” разом з Юлією Гонтарук та іншими – анонімну групу документалістів, що фіксують Майдан у реальному часі, ризикуючи життям на барикадах, а згодом – в Криму та Донбасі. Під час Революції Гідності їхні короткометражки стають голосом протесту для внутрішньої аудиторії, а з початком повномасштабної війни в 2022-му Тихий координує нові експедиції: “Один день в Україні” (One Day in Ukraine) – мозаїка воєнних історій, що документує трансформацію людей під обстрілами. 

У 2025-му він ініціює Асоціацію неігрового кіно, борючись за горизонтальні зв’язки в індустрії, та продовжує продукувати проекти про культурний опір. Лауреат численних премій, член Української кіноакадемії, Тихий – це не просто режисер, а каталізатор, чиї фільми перетворюють хаос на наратив незламності.

Сім’я

Тихий, як охоронець таємниць зони відчуження, тримає родинне життя подалі від софітів, де приватне лишається недоторканим. Відомо лише, що його корені в Галичині – це фундамент, на якому будується творчість, а деталі сім’ї ховаються за кадром, ніби невідзнятий сіквел, що чекає на свій час.

Наш час

У вересні 2025-го Володимир Тихий – воїн об’єктива в епіцентрі війни, базуючись у Києві, де кожен день – це нова експедиція за правдою. Координатор “Вавилон’13”, він документує досвіди людей – від волонтерів до біженців – для майбутніх поколінь, наголошуючи: “Ми фіксуємо, щоб повернутися пізніше”. Засновник Асоціації неігрового кіно, він бореться за ресурси документалістів, попереджаючи: “Боюся, ми не витягнемо історію самі”. Нові проекти – у роботі: серії про культурний фронт і психологічні портрети, де кіно стає терапією. Тихий продовжує знімати, перетворюючи війну на наратив, що лунає світом, нагадуючи: реальність драматичніша за будь-який сценарій.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”