Дата і місце народження

14 травня 1967 року в Києві з’явився на світ Віталій Едуардович Портников. Місто, що пульсує історією, стало його першим учителем – від вуличних розмов до таємних бібліотек батька, де юний хлопець ковтав книги про далекі світи, як спраглий мандрівник воду в пустелі. Батько, Едуард Петрович, економіст за фахом і директор магазину тканин, запалив у синові іскру цікавості до Ізраїлю та забутих наративів, які пізніше стали основою для його публіцистики.

Школа і освіта

Шкільні роки Віталія пройшли в київських стінах, де в 1983-му, ще восьмикласником, він уже вкусив заборонений плід журналістики: його перше інтерв’ю з письменником Данилом Граніним опублікувала латвійська газета “Jūrmala”. Це був сміливий крок, підтримуваний українським поетом Михайлом Григоровим, що відкрив двері в світ слів. У 1985 році юнак переїхав до Дніпра, де три роки вчився на філологічному факультеті Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Та доля кликала далі – у 1987-му він перевівся до Москви, аби в 1990-му закінчити факультет журналістики Московського державного університету. Тут, серед стін МДУ, Віталій не просто вчив теорію: він уже мріяв про ефіри, де правда не буде цензурованою.

Кар’єра

Карьера Портникова – це марафон інтелектуальних битв, де кожен етап додавав гостроти його перу. Ще студентом, з 1988-го, він став парламентським кореспондентом газети “Молодь України“ – одним із перших у СРСР, хто хоробро зазирав за куліси влади. Переїзд до Москви зробив його оглядачем “Независимой газеты”, де слова про перебудову лунали як виклик системі. У 1990-му доля звела його з Радіо Свобода: спочатку як кореспондент української служби в Москві, а з 1 січня 1992-го – з ефіру мюнхенського офісу. Тут народилися легендарні програми “В холоді й спеку” та “Російський сервіс”, де Віталій розкривав таємниці Кремля з позиції незалежного спостерігача.

Повернувшись в Україну, він став обличчям “П’ятої каналу” з авторською програмою “Европейський вибір”, а згодом – ведучим на “Радіо Еспресо” з “Ключовими словами”. Його публіцистика заполонила сторінки “Дзеркала тижня”, “Дня”, “Української правди” та закордонних видань – від білоруських до ізраїльських. Портников – автор книг, як-от “Тюрма для янголів” (2012), де переплітаються історії репресованих душ. Нагороди сипалися рікою: лауреат Національної премії імені Шевченка, орден “За заслуги” III ступеня, премія В’ячеслава Чорновола. У 2015-му він увійшов до наглядової ради Суспільного телебачення від “Народного фронту”, та за два роки відступив, аби не плутати журналістику з політикою. Сьогодні його аналітика – це компас у морі фейків, де він розбирає путінські ігри та українські надії з тією ж пристрастю, з якою колись писав перші рядки.

Сім’я

Особисте життя Віталія Портникова – це фортеця, куди не проникають софіти. Він рідко ділиться деталями, підкреслюючи, що його “діти” – це учні, читачі та глядачі, яким він передає естафету думки. Про дружину чи нащадків – жодних публічних згадок, лише натяки в інтерв’ю про те, як родинні корені в єврейській культурі сформували його світогляд. Батько Едуард залишив спадщину у вигляді домашньої бібліотеки, де антисіоністські тексти парадоксально розпалили любов до забороненого знання. Портников обрав самотність інтелектуала, де сім’я – це ідея свободи, а не скандальні заголовки.

Сучасність

Сьогодні, у 2025-му, Віталій Портников – це медійний фенікс, що палає в ефірах Радіо Свобода та на YouTube-каналі, де мільйони чують його розбір воєнних лабіринтів і постколоніальних тіней. Він веде подкасти, пише колонки для NV та OBOZ.UA, коментує вибори й кризи з позиції, де Україна – центр Європи. Нещодавно, у 2024-му, його інтерв’ю з Наталією Балюк розбурхало мережі дискусією про демократію та жертви, нагадуючи: Портников не боїться провокувати думки. Член Українського ПЕН, він продовжує бути голосом, що лунає за океаном – від Варшави до Вашингтона, де його запрошують як експерта. У часи, коли правда – розкіш, Віталій нагадує: журналістика – це не професія, а покликання.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”