Дата і місце народження

Валентин Миколайович Васянович з’явився на світ 21 липня 1971 року в Житомирі, де тихі поліські луки шепотіли перші мелодії, що згодом стануть саундтреком його документальних мрій.

Школа і освіта

Юнацькі роки пройшли під звуки фортепіано: щоб наслідувати батька-композитора й диригента, Валентин опанував класичну гру в місцевій музичній школі та Музичному училищі імені Віктора Косенка. Справжній політ – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де 1995-го здобув диплом оператора, а 2000-го – режисера документального кіно. Доповненням став 2006-2007-й: майстер-клас у Andrzej Wajda Master School у Польщі, де камера вчила його бачити не просто зображення, а поезію в реальності.

Кар’єра

Шлях Васяновича – еволюція від лінзи до голосу: як оператор – “Плем’я” (2014) Мирослава Слабошпицького, де без слів розповів про жорстокість світу глухих. Дебют-режисера – “Звичайна справа” (2012), де реальність переплітається з вигадкою. Ключові твори: “Чорний рівень” (2017) – про кризу середнього віку фотографа, що прем’єрував на Одеському МКФ. “Атлантида” (2019) – дистопія 2025-го на Донбасі після перемоги над агресором – Золотий Лев Венеційського МКФ, номінація на “Оскар”, Шевченківська премія 2020-го, де статичні плани оживили надію з руїн. “Відображення” (2021) – про полоненого, що шукає шлях додому, – закриття Венеційського МКФ, приз за найкращу операторську роботу. 

У 2025-му – “До перемоги!” (To the Victory!), де сам зіграв головного героя: мета-дистопія про режисера в поствоєнній Україні, де розпад сімей і корупція танцюють абсурдний вальс, прем’єра на TIFF, де імпровізація з алкоголем оживила органічний хаос. Продюсер і сценарист, лауреат премій IDFA, DocuDays UA; закликав до бойкоту російської культури після 2022-го. Його стиль – “торгова марка” статичних однокадрових знімків, що уповільнюють час, перетворюючи війну на медитацію.

Сім’я

Сім’я для Васяновича – як невідзнятий епізод: батько-композитор запалив іскру музики, але приватне життя ховається за лаштунками, ніби секретний сценарій. У “До перемоги!” розпад шлюбу й донька у Відні стали метафорою втрат, натхненними реальними роздумами про близьких, що розійшлися через війну, – та в цій тіні криється сила його кіно, де родинні мости руйнуються, але не зникають.

Наша доба

Сьогодні, у 54, Валентин Васянович творить у Києві, де сирени не згасили вогню: після прем’єри “До перемоги!” на TIFF 2025-го рефлексує про “старих дурнів” у поствоєнному світі, де демографічна криза й корупція – не фон, а герої. Активно критикує Державне агентство з кіно за бюрократію, знімає волонтерські ролики, імпровізує з друзями-акторами. У інтерв’ю жартує про акторство: “Алкоголь не завжди справжній, але органічність – так”. Не емігрант, а вартовець: камера в руках, надія в серці, бо “кіно – це машина часу, де минуле лікує рани сьогодення”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”