Дата і місце народження

Точна дата народження Тетяни Валеріївни Пилипчук лишається поза публічним світлом, ніби ескіз у закритій вітальні музею, але її коріння – у Харкові, де східноукраїнські вітри шепочуть про літературні таємниці. Місто, що завжди балансує між сталевими ритмами й поетичними мріями, стало її першим музеєм – від вуличних бібліотечок до перших сторінок улюблених томів.

Школа і освіта

Шкільні роки Тетяни пройшли в харківських стінах, де уроки філології, ймовірно, запалювали іскри любові до слів – деталі лишаються за лаштунками, як неопубліковані рукописи. Освіта для неї – ключ до літературних лабіринтів: факультет російської філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, де спочатку вивчала чужі мови, але серце полонила українська література. Там, серед лекцій про класиків, народилася мрія про музей – не просто будівлю, а живий організм, де слова оживають. Пізніше – глибоке занурення в українську літературу 1920-1930-х, тренди експозицій і комунікації з аудиторією, ніби курс алхімії для перетворення паперу на натхнення.

Кар’єра

Кар’єра Пилипчук – це сага порятунку й відродження: від скромних ролей у культурній сфері до вершин музейництва посеред війни. Почалося з мрії про музейну роботу, але реальність кинула виклик – як директорка Харківського літературного музею, вона не лише керує колекцією, а й бореться за її виживання. 

З 2022-го, коли ракети рвали небо, Тетяна евакуювала фонди, переїжджала артефакти з місця на місце, ніби номад-охоронець скарбів, і запускала онлайн-виставки, щоб Харків не зник з мапи культур. Досліджує “Розстріляне Відродження” 1920-1930-х, вивчає, як привертати різні аудиторії – від школярів до ветеранів, – і організовує літературні події, що оживають у деокупованих селах: виїзні читання, де книги стають обіймами для тих, хто втратив дім. 

Волонтерка з серцем: возить томики на фронт, координує благодійні акції, де література – ліки від травм. У 2024-му її визнали лауреаткою Премії імені Василя Стуса – за те, що “музей виникає там, де є спільнота, щоденна робота і любов”, – нагорода від Українського ПЕН, Києво-Могилянської Бізнес-Школи та видавництва “Дух і Літера”. Сьогодні вона – культурна менеджерка, що пише есе про стійкість, співає на Книжковому Арсеналі про нові форми спілкування з відвідувачами й наголошує: література – це не пил на полицях, а вогонь, що не гасне в бункерах.

Сім’я

Сім’я Тетяни – це тиха гавань серед музейних вітрин, де деталі лишаються за сімома печатками, як рідкісні першодруки в сховищі. Відомо лише про харківське коріння, що вклало в неї любов до слів і стійкість Слобожанщини, але про батьків, чоловіка чи дітей – мовчання. Вона оберігає цей острівець, дозволяючи книгам розповідати про зв’язки серця, а не сторінкам інтерв’ю.

Сучасність

Сьогодні, у розквіті сил, Тетяна Пилипчук стоїть на чолі Харківського літературного музею з Харкова, попри обстріли, що в 2025-му досі лунають над містом, – евакуює, організовує, надихає. Планує нові виставки про сучасну харківську літературу, пише про культурну дипломатію для видань на кшталт “Читомо”, бере участь у фестивалях, де музеї стають хабами для молоді. Мріє про повоєнний Харків, де література цвіте без сирен, і наголошує: “Спільнота – це ключ, а любов до книг – замок, що відчиняє майбутнє”. Навіть у вихорі війни вона будує мости – від деокупованих сіл до глобальних читачів.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”