Дата і місце народження

15 червня 1960 року в Дрогобичі Львівської області, де літнє сонце золотило перші форми в душі хлопця, народився Олег Степанович Пінчук – син скульптора Степана Пінчука, чиє ім’я згодом стане синонімом бронзових мрій і футуристичних провокацій.

Школа і освіта

Дитинство в творчій родині – це перша студія, де інструменти батька ставали іграшками, а форми – казками: ріс у спадщині скульптури, де бронза шепотіла про об’єм. У 1977-му вступив до студії образотворчого мистецтва Григорія Хусіда в Дрогобичі, де освоював основи графіки й моделювання. Закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва (1980), а згодом – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1986). Удосконалював майстерність у Вищій школі образотворчого мистецтва (ESAV) у Женеві (1993–1995) під керівництвом скульптора Мішеля Гірші, де швейцарські стіни вчили ламати пропорції, – освіта стала не дипломами, а лабораторією для футуристичних експериментів.

Кар’єра

Карьєра Пінчука – це симфонія бронзи й інсталяцій, де фантазія оживає як провокація: з 1980-х – майстер монументальної скульптури, автор символу програми “Людина року” – “Прометей-престиж”. Перші тріумфи: премії 2-го Міжнародного арт-фестивалю “Золотий перетин” і 21-го Міжнародного конкурсу “Монументальна школа” (1990-ті). Засновник і директор Центру сучасного мистецтва M17 у Києві (з 2009-го, до 2022-го), радник Міністра культури України.

Твори – футуристичні форми: слонороги, риби з людськими обличчями, пташки-дракончики, що поєднують фантазію, реалізм і гумор, як у серіях “Бестіарій” чи “Marry” (2015). Виставки – глобальний тур: Saatchi Gallery (Лондон, 2013), Andrey Sheptysky National Museum (Львів, 2017), Sculpture Biennale (Київ, 2017), Bovet Exhibition (Київ, 2016). Народний художник України (2018), твори в колекціях світу, аукціонах Phillips (“King Elephant”, 2017). Колекціонер: стіни квартири прикрашають роботи Марії Приймаченко. Під час війни – благодійні проєкти, бо “скульптура провокує до роздумів, а не мовчить”.

Сім’я

Сім’я Пінчука – це спадщина форм і тепла: син видатного скульптора Степана Пінчука, де батько заклав любов до металу, а мати – до фантазії. Особисте життя тримає в тіні, як ескіз перед литтям: без згадок про шлюб чи дітей, аби фокус лишався на творах, а не на портретах, – родина для нього – як колекція, що надихає на нові форми.

Сучасність

У 65 Олег – на вершині бронзи: живе й творить у Києві, де сирени додають ритму до серій про людську природу, а студія – лабораторія нових інсталяцій. У 2025-му курує проєкти M17 (відновлення після обстрілів), готується до виставок у Європі (“Фантазія металу”, Женева, осінь), бо “війна – це нова пропорція, що ламати треба сміливіше”. Волонтерить аукціонами для ЗСУ, лекціями про провокацію як опір, інтерв’ю про “носорога, викраденого з колекції”. Плани? Нові бестіарії про незламність, де бронза – не холод, а гумор: “Художник вивчає пропорції, щоб їх порушувати – і в мирі, і у війні”.

Інформації про Олега Пінчука достатньо – його шлях від дрогобицьких студій до світових аукціонів задокументований виставками, преміями й галерейними каталогами. Біографія виходить повною, як його бестіарій, де кожна форма – частина великої фантазії опору.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”