Марися Юріївна Нікітюк з’явилася на світ 26 жовтня 1986 року в серці Києва, де осінні дощі шепотіли перші сценарії, а міські ритми вплели в неї любов до історій, що ховаються в кутах буденності.

Школа і освіта

Дитинство в київських школах пройшло під знаком перших ескізів – зошити з нотаток стали прототипами сценаріїв, а справжній політ – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, де у 2007-му здобула диплом Інституту журналістики, опанувавши таємниці слова й образу, перетворюючи лекції на лабораторію наративів.

Кар’єра

Карьєра Нікітюк – це еволюція від пера до камери: спочатку – театральний критик і письменниця, де перші п’єси й оповідання розкрили її як майстриню нюансів душі. Дебют у кіно – короткометражка “Вулиця” (2012), що відкрила двері фестивалів. Ключові твори: “Коли ми, мертві” (2017) – про жінку на порозі божевілля, прем’єра в Роттердамі, приз за найкращу жіночу роль на Одеському МКФ; “Гніздо” (2021) – драма про матір і доньку в пастці традицій, закриття Одеського МКФ, нагороди на “Київському тижні критики” й “Listapad”. 

Сценарії до “Скажене весілля” (2018-2023) – комедійна трилогія, де гумор маскує соціальні рани, касовий успіх з мільйонами глядачів. Понад 10 робіт, від короткометражок до серіалів, де вона курує проєкти для молодих режисерів. Нагороди: “Золота дзиґа” (2022) за “Гніздо”, номінації на “Снінж”. У 2025-му – прем’єра нового проєкту на Docudays UA, де війна стає не фоном, а героїнею. Нікітюк не знімає кіно – вона документує серцебиття жінок, де правда – це не факт, а емоційний вибух.

Сім’я

Сім’я для Нікітюк – як невідзнятий епізод: київські корені шепочуть натхнення для історій про матерів і доньок, але приватне життя ховається за лаштунками, ніби секретний сценарій, де близькі – невидима опора в часи фестивалів і сирен.

Наша доба

Сьогодні, у 39, Марися Нікітюк пульсує в ритмі Києва – після прем’єри на Docudays UA 2025-го рефлексує про “кіно як терапію”, знімає волонтерські ролики для ЗСУ, курує майстер-класи для новачків. У соцмережах – нотатки про жіночу силу: від роздумів про “Гніздо” до закликів не забувати фронт. Не емігрантка, а голос: “Режисура – опір тиші, де кожна сцена – крок до перемоги”, а київська душа в ній шепоче: “Історії лікують рани нації”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”