Школа та освіта

Освіта Олів’є була сценічним хрещенням. Після втрати матері він навчався в St Edward’s School в Оксфорді (1919-1924), де його ролі в шкільних п’єсах – від Марії в “Дванадцятій ночі” до Пака – викликали овації. У 1924-му вступив до Central School of Speech and Drama в Лондоні, де Сибіл Торндайк, легенда театру, стала його наставницею. “Вона навчила мене дихати роллю”, – казав він. Там він відточував дикцію, пластику й шекспірівський репертуар. У 1926-му приєднався до Birmingham Repertory Company, граючи другорядні ролі в “Макбеті” та “Гамлеті”, що стало його “університетом”. Паралельно брав уроки фехтування й вокалу, щоб опанувати фізичну й емоційну глибину, необхідну для класики. Самоук у кіно: “Я вчився перед камерою, ризикуючи виглядати дурнем”.

Кар’єра

Кар’єра Олів’є – це 60+ фільмів, сотні театральних ролей і режисерська спадщина, що змінила мистецтво. Початок – у театрі: у 1926-му дебютував у Вест-Енді, а в 1930-х став зіркою Old Vic, граючи Гамлета, Макбета й Отелло. Його “Гамлет” (1937) назвали “вибухом геніальності”. У кіно дебютував у “Too Many Crooks” (1930), але прорив – “Буремні висоти” (1939) як Хіткліфф, що принесло першу номінацію на “Оскар“. У 1940-х – тріумф Шекспіра: режисура й головні ролі в “Генріху V” (1944, почесний “Оскар”), “Гамлеті” (1948, “Оскар” за найкращу роль і режисуру), “Річарді III” (1955, номінація). 1950-ті – різноманітність: “Керрі” (1952), “Принц і танцівниця” (1957) з Мерилін Монро. У 1960-х заснував National Theatre у Лондоні (1963–1973), де його “Отелло” (1964) став легендою, хоч і критикувався за блекфейс. 1970-ті – “Сищик” (1972, номінація), “Марафонець” (1976, номінація), “Хлопці з Бразилії” (1978). 1980-ті – телевізор: “Король Лір” (1983), “Війна і спогад” (1988). Останні ролі – “Військовий реквієм” (1989). Нагороди: “Оскар”, 3 “Золотих глобуса”, 5 BAFTA, лицарство (1947), титул барона (1970), Орден заслуг (1981). Його режисура “Генріха V” і “Гамлета” – у золотому фонді ЮНЕСКО. Вплив: від Брана до Іана Маккеллена – “Олів’є навчив нас Шекспіра заново”.

Сім’я

Особисте життя Олів’є було бурхливим, як його ролі. Перший шлюб – актриса Джил Есмонд (1930-1940), від якої син Саймон Таркін (1936). Шлюб розпався через роман із Вів’єн Лі, зіркою “Звіяних вітром”. Другий шлюб – із Вів’єн (1940-1960), їхня пристрасть і співпраця в “Леді Гамільтон” (1941) були легендарними, але її біполярний розлад і його романи (зокрема, з Джоан Плоурайт) зруйнували союз. Третій шлюб – із Джоан Плоурайт (1961-1989), актрисою Old Vic, яка народила йому трьох дітей: Річарда (1961, режисер), Тамсін (1963, актриса), Джулі-Кейт (1966). Жили в Сассексі, де Олів’є любив садівництво й крикет. Релігійний агностик, він уникав скандалів, але його листи (опубліковані в 2023-му) розкрили пристрасну натуру. “Джоан дала мені спокій, якого я шукав”, – казав він. Дружба з Ральфом Річардсоном і Джоном Гілгудом – “театральна трійця” Британії.

Сьогодення

Лоуренс Олів’є помер 11 липня 1989 року в Стейнінгу, Сассекс, у віці 82 років від ниркової недостатності після багаторічної боротьби з раком простати та м’язовою дистрофією. Його смерть оплакував світ: тисячі зібралися біля National Theatre. Статки (£5 млн на 1989-й) пішли на благодійність і театральні фонди. У 2025-му його спадщина процвітає: “Гамлет” і “Річард III” реставровані в 4K, National Theatre ставить його п’єси, а Olivier Awards (засновані 1976-го) щороку вшановують театр. Документальний фільм BBC “Олів’є: Король сцени” (2024) оживив його історію. Архіви (листи, костюми) – у Британській бібліотеці. Вплив Олів’є – у кожному акторі, що сміє брати Шекспіра: “Він був театром“, – сказав Кеннет Брана.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”