Дата і місце народження

9 березня 1990 року в Кривому Розі, промисловому серці України, з’явився на світ Іван Сергійович Уривський – хлопець, чиє дитинство серед металургійних ритмів, мабуть, навчило його витягувати драму з буденності, як руду з землі.

Школа і освіта

Шкільні роки Уривського в Кривому Розі лишаються поза софітами, але вже тоді, ймовірно, сцени саморобних постановок кликали його до великого світу. Справжній старт – Київський національний університет культури і мистецтв, майстерня Ніни Гусакової, де з 2008-го по 2013-й він опановував режисуру, перетворюючи теорію на перші ескізи мрій. Тут, у лабораторії ідей, Іван не просто вчився – ковав стиль, де класика оживає з сучасним присмаком, готуючись до тріумфів.

Кар’єра

Кар’єра Івана Уривського – це стрімкий спуск з одеських хвиль до франківських вершин, де понад 20 постановок стали гучними маніфестами молодої режисури. Студентські роки – початок: перші роботи в київських театрах, де він тестував крила на малій сцені. 2015-го – дебютний тріумф: лауреат “Мельпомени Таврії” за найкращий режисерський дебют з “Дядьком Ванею” Чехова, що розкрив його талант до психологічних розкопок.

2017-й приніс премію “Дзеркало сцени” за “Украдене щастя” Лесі Українки в “Золотих воротах” – визнання для молодих, де класична драма засяяла свіжим поглядом. 2018-го – номінація на “Київську пектораль” за “Фрекен Юлію” Стріндберга, а 2019-го – перемога в конкурсі на головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька. Тут, у портовому місті, Іван поставив “Перехресні стежки” Карпенка-Карого, здобувши премію імені Лесі Курбаса, та “Лимерівну”, яка принесла “Київську пектораль” за найкращу камерну виставу й режисуру.

У вересні 2020-го – переїзд до Києва за пропозиціями, від яких “не міг відмовитись”: з того часу – режисер-постановник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Хіт “Конотопська відьма” за Квіткою-Основ’яненком (2022) – вибух: комедія про абсурд кохання, що зібрала аншлаги, гастролювала Європою й здобула Шевченківську премію-2024 за естетично-довершену форму, де політичні й духовні теми переплітаються в метафоричному дискурсі. Інші перлини: “Безталанна” (2021), номінації на “Гру” та “Корона ‘Дня'”. Фестивалі – від “Мельпомени” до Авіньйонського (2024), де поруч з Варліковським і Шармацем Уривський рефлексує над собою. Премії множаться: “Київська пектораль” (2019, 2022), “Гра” (2023). З 2024-го – заслужений артист України, а його роботи – не просто спектаклі, а провокації, що змушують сміятися над болем і думати про війну.

Сім’я

Особисте життя Івана Уривського – як непоставлена вистава: режисер тримає його за лаштунками, не дозволяючи пресі зазирнути в приватні репетиції. Відомо лише, що родина з Кривого Рогу – міцна опора, але деталі лишаються таємницею, додаючи шарму фігурі, яка так відверто розкриває чужі душі на сцені.

Наш час

У вересні 2025-го Іван Уривський – на піку: режисер-постановник Театру Франка, лауреат NV “100 людей культури”, де говорить про натхнення війною, спецоперації СБУ (як “Павутина”, що аплодували в Польщі) та благодійні покази, які зібрали майже 100 млн грн на ЗСУ. Бум “Конотопської відьми” триває: гастролі, інтерв’ю про хейт як “спуск на землю” та потребу в українській драматургії для Європи. Він вчиться казати “ні” пропозиціям, бо “зірки – на небі”, але плани – амбітні: нові прем’єри, Авіньйон-ретроспективи, колаборації. Театр для нього – не ескапізм, а інструмент рефлексії: “Ми формуємо критичне мислення, навіть під обстрілами”. Зібрані кошти на фронт – його внесок у перемогу, а сцена – поле битви за ідентичність.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”