Дата і місце народження

12 травня 1936 року в селі Москалівка на Тернопільщині, де весняні лани вирізьбили перші контури в душі хлопця, народився Іван Степанович Марчук – син ткача, чиє ім’я згодом стане підписом під тисячами полотен, що пульсують ритмом української вічності.

Школа і освіта

Дитинство в селі, де батько ткав килими, а мати вишивала, було першою палітрою: Іван малював, не маючи паперу, на клаптях і стінах, бо “уява – це полотно”. У 1951–1956 роках навчався в Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, освоюючи кераміку й декоративний розпис, але мріяв про живопис. Далі – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1960–1965), де майстерня Карла Звіринського вчила не просто малювати, а ламати рамки соцреалізму. Освіта стала не дипломами, а бунтом: “Я вчився у космосу, а не в академії”, – каже Марчук, чий пльонтанізм народився з відмови від шаблонів.

Кар’єра

Карьєра Марчука – це епічна сага від радянського андеграунду до світового визнання: у 1965-1980-х працював у Інституті надтвердих матеріалів у Києві, ілюструючи наукові журнали, але таємно творив пейзажі й портрети, що рвали соцреалістичні догми. З 1972-го – учасник виставок, але цензура гнобила: у 1989-му емігрував до Австралії, США, Канади, де його “Голос моєї душі” (серія пейзажів) здобула визнання. 

Повернення в Україну в 2001-му – тріумф: персональні виставки в NAMU, PinchukArtCentre, Мистецькому Арсеналі, світі (Париж, Нью-Йорк, Сідней). Винайшов пльонтанізм – техніку “плетіння” мазків, що створює текстурну ілюзію, як у серіях “Голос моєї душі”, “Пейзаж”, “Портрет”, “Квіти”. Понад 5000 робіт, 12 циклів: від реалістичних “Шевченкіани” до абстрактних “Виходу з сірого”. Нагороди: Шевченківська премія (1997) за цикл пейзажів, звання Народного художника України (2002), 100 геніїв сучасності за The Daily Telegraph (2007). Твори в музеях світу, аукціонах Goldens (“Місячна дорога”, 2019, $96 тис.). Під час війни – благодійні аукціони для ЗСУ, серія “Війна” (2022), бо “мистецтво – це крик душі, що не змовкає під обстрілами”.

Сім’я

Сім’я Марчука – це тиха основа для гучних полотен: ріс у селі з батьками-ткачами, де мати Марія вишивала, а батько Степан ткав, закладаючи любов до текстури. Особисте життя тримає в тіні, як ескіз перед мазком: без шлюбу чи дітей, бо “мої картини – мої діти, а студія – сім’я”. Родина – це пейзажі душі, що тримають його в Яготині, де він малює без компромісів.

Сучасність

У 89 Іван – на вершині: живе й творить у Яготині та Каневі, де лани й Дніпро – вічні музи, а майстерня – лабораторія нових циклів пльонтанізму. У 2025-му – виставки в Європі (“Голос космосу”, Берлін, травень), готується до музею Марчука в Каневі, бо “Україна мусить бачити себе”. Волонтерить аукціонами для ЗСУ, лекціями про мистецтво як опір, інтерв’ю про “пейзаж як нерв душі”. Плани? Нові серії про поствоєнну надію, бо “художник не старіє, доки малює, а Україна – доки я малюю”.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”