Майбутня акторка Ірина Володимирівна Безрукова (дівоче прізвище – Бахтура, у першому шлюбі – Ліванова) народилася 11 квітня 1965 року в Ростові-на-Дону, Росія. Її дитинство було затьмарене труднощами. Батько, Володимир Трофимович Бахтура, був талановитим гобоїстом Ростовського симфонічного оркестру та Театру музичної комедії, але боровся з алкогольною залежністю. Мати, лікарка за професією, померла від раку мозку, коли Ірині було лише вісім років. Після цього батько залишив сім’ю, і Ірина з молодшою сестрою Ольгою залишилися під опікою бабусі. Ці втрати загартували характер дівчинки, але не зламали її мрію про творчу кар’єру.
У школі Ірина захоплювалася літературою та театром, брала участь у самодіяльності. Вона мріяла стати актрисою, хоча бабуся сподівалася, що вона обере «серйознішу» професію. У 1984 році Ірина вступила до Ростовського училища мистецтв на акторський факультет (курс Анатолія Малишева), яке закінчила в 1988 році з дипломом драматичної актриси. Під час навчання вона вже почала виступати на сцені Ростовського академічного театру драми імені Горького (1986-1988).
Після закінчення училища Ірина продовжила працювати в театрі. У 1988-1989 роках вона грала в Тульському драматичному театрі, а в 1990 році приєдналася до Московського театру під керівництвом Олега Табакова. У 2013 році вона стала актрисою Московського Губернського драматичного театру, де працює й дотепер. Її театральна кар’єра включала різноманітні ролі, від класичних до сучасних п’єс, що демонструвало її акторську універсальність.
Кінематографічна кар’єра Ірини розпочалася в середині 1990-х із невеликої ролі в дипломній роботі молодого оператора «Дівчинка і вітер» (1992). Справжнє визнання прийшло після комедії «Коли спізнюються до РАЦСу» (1991), яка, просякнута духом перебудови, зробила Ірину впізнаваною. Її чарівність і природність привернули увагу режисерів, і вона почала отримувати пропозиції для нових проєктів.
У 1990-х Ірина знімалася в таких фільмах, як «Річард Левине Серце» (1992), «Лицар Кеннет» (1993), «Графиня де Монсоро» (1997) і «Китайський сервіз» (1999), де зіграла дружину головного героя, яку отруїли. Вона також брала участь у популярному серіалі «Клубничка» (1997), де зіграла епізодичну роль. Її роботи в цей період переважно були другорядними, але вона поступово завойовувала любов глядачів.
У 2000-х роках кінокар’єра Ірини пішла на спад за кількістю ролей, але вона залишилася затребуваною в серіалах і театрі. У 2003 році вона зіграла дружину учаскового Павла Кравцова (роль Сергія Безрукова) в комедійному детективі «Дільниця». У 2005 році Ірина з’явилася в біографічному серіалі «Єсенін», де втілила образ Лідії Кашиної – прототипа Анни Снєгіної з однойменної поеми поета, яку зіграв її чоловік Сергій Безруков. Того ж року вона зіграла Єлену Денисьєву, кохану поета, в серіалі «Любов і правда Федора Тютчева». У 2011 році Ірина знялася в комедії «Реальна казка», де казкові персонажі адаптувалися до сучасного світу.
Паралельно Ірина розвивала кар’єру телеведучої. Вона вела програми «Магазин на дивані» на каналі СТС, «Ключовий момент» і «Найкращий чоловік» на Першому каналі, а також брала участь у реаліті-шоу «Останній герой». Її природна харизма та вміння спілкуватися з аудиторією зробили її популярною ведучою.
Окрім акторської та телевізійної кар’єри, Ірина Безрукова активно займається громадською діяльністю. Вона є членом Громадської палати Московської області та співзасновницею Фонду підтримки соціокультурних проєктів Сергія Безрукова. Одним із її унікальних внесків є робота тифлокоментаторкою вищої категорії – вона створює аудіоописи для людей із порушеннями зору, допомагаючи їм «бачити» театральні вистави та фільми. Ця діяльність відображає її прагнення робити мистецтво доступним для всіх.
Ірина також брала участь у благодійних проєктах, зокрема тих, що підтримують дітей і людей із обмеженими можливостями. Її соціальна активність принесла їй повагу як у професійних колах, так і серед шанувальників.
Особисте життя Ірини Безрукової було сповнене як щасливих моментів, так і глибоких трагедій. У 1989 році вона вийшла заміж за актора Ігоря Ліванова, з яким познайомилася в Ростовському театрі драми. У 1990 році в них народився син Андрій, який став центром її життя. Проте шлюб із Лівановим розпався через її роман із Сергієм Безруковим, якого вона зустріла на зйомках фільму «Хрестовий похід» у 1998 році. У 2000 році Ірина вийшла заміж за Сергія, взявши його прізвище. Їхній шлюб тривав 15 років, але в 2015 році вони розлучилися. Ірина уникала коментарів про причини розлучення, але в інтерв’ю зізнавалася, що це був болісний період.
Найбільшою трагедією в житті Ірини стала смерть сина Андрія Ліванова в 2015 році. 25-річний Андрій, який працював адміністратором у Московському Губернському театрі, помер через нещасний випадок у ванній кімнаті. Ця втрата стала ударом для Ірини, але вона знайшла в собі сили рухатися далі, занурившись у роботу та благодійність. У 2021 році вона випустила автобіографічну книгу «Жити далі», де розповіла про свій шлях через біль і втрати.
Після розлучення з Безруковим Ірина зосередилася на кар’єрі та громадській діяльності. У 2025 році в інтерв’ю вона зазначила, що відкрита до нових стосунків, але її головним пріоритетом залишається самореалізація та допомога іншим. Вона також спростувала чутки про зв’язок із саєнтологією, підкресливши, що її сила – у вірі в себе та підтримці близьких.
У 2025 році Ірина Безрукова продовжує працювати в Московському Губернському театрі, зніматися в епізодичних ролях і вести телепрограми. Вона активно займається тифлокоментуванням і благодійністю, підтримуючи соціокультурні проєкти. Її остання поява на екрані була в серіалі 2023 року, хоча деталі нових проєктів залишаються під завісою. Ірина також веде сторінку в соцмережах, де ділиться думками про творчість і життя, залишаючись активною в медіапросторі.
Ірина Безрукова – це не лише актриса, а й жінка, яка пройшла через численні випробування, зберігши гідність і любов до мистецтва. Від театральних сцен Ростова до екранів усієї Росії, від особистих трагедій до благодійності – її життя є прикладом стійкості та самовідданості. Ірина продовжує надихати своєю творчістю, соціальною роботою та вмінням «жити далі», незважаючи на всі труднощі. Її історія – це нагадування, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.
Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”
Увійдіть у свій обліковий запис