Дата і місце народження

23 березня 1983 року, в сонячній Умані на Черкащині, де квітучі сади ховають таємниці давніх шляхів, з’явився на світ Дмитро Михайлович Сухолиткий-Собчук – той, чиє ім’я тепер лунає на каннських екранах. Черкаські корені, просякнуті духом українського степу, стали першим полотном для його творчих мрій, де філософія переплітається з візуальною поезією.

Школа і освіта

Дитинство в Умані пройшло в обіймах шкільних уроків і перших мрій про мистецтво, а юність – у вихорі знань. У 2002 році Дмитро закінчує архітектурний факультет Чернівецького технічого коледжу, де навчається будувати не лише стіни, а й простори уяви. Далі – філософсько-богословський факультет Чернівецького національного університету, де в 2007-му отримує ступінь бакалавра, занурюючись у глибини людської душі та етики – теми, що згодом оживуть у його стрічках. Кульмінацією стає 2013 рік: випуск Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю “режисура художнього фільму”. Тут, серед майстер-класів і перших короткометражок, народжується його стиль – сирий, автентичний, натхненний фестивалями Berlinale Talents і Locarno Film Academy, де він вбирає глобальні горизонти для українського голосу.

Кар’єра

Карьєра Сухолиткого-Собчука – це мандрівка від коротких спалахів до фестивальних вершин, де документалістика зливається з ігровим кіно в єдине полотно болю і краси. Ще студентом він знімає перші короткометражки: “Отроцтво” (2010) – дебютний проект першого курсу, що здобуває фестивальні нагороди, та “Коріння. СНИ.” (2012) за оповіданням Григора Тютюнника “Дикі”, де корені предків оживають у снах. У 2016-му – “Перехрестя”, а 2018-го – “Красна Маланка”, що переносить у карпатські обряди. Прорив приходить з короткометражним “Вагітний” (2018) – претендентом на Європейську кінопремію, володарем призу за найкращий короткий фільм в Анже. Повнометражний дебют “Памфір” (2022) гримить на Каннському фестивалі в Quinzaine des Cinéastes, збираючи нагороди на Одеському МКФ, у Карлових Варах і Clermont-Ferrand, стаючи гімном гуцульській ідентичності та батьківській жертві. Під час війни – короткометражний документальний “Літургія протитанкових їжаків” (2023), фінансування від The New Yorker, що фіксує трансформацію українців у воєнні ролі: від волонтерів до біженців. Як сценарист, він пише для “Мавки” (2023) і “Атлантиди” (2019), а як скрипт-доктор – консультує в платформі Terrarium, яку заснував для молодих авторів. Член Української асоціації кінематографістів, він дебютує в театрі 2025-го постановкою “Дещо дивне сталось зі мною” у Львові, де грають ветерани, перетворюючи сцену на психологічний детектив з елементами практики.

Сім’я

Сухолиткий-Собчук, як і багато митців, тримає родинне коло в тіні кадру, де приватне лишається святинею. Відомо лише, що його серце б’ється в ритмі української землі, а творчість – спадок родинних розмов і черкаських вечорів. Деталі сім’ї – як невідзнятий епізод, що чекає свого часу.

Наш час

Сьогодні, у серпні 2025-го, Дмитро Сухолиткий-Собчук – не лише режисер, а й голос незламності, що знімає війну через призму людських змін. Як член журі Одеського МКФ, він судить міжнародні програми, а в театрі Заньковецьких у Львові прем’єрує виставу з ветеранами, де сцена стає полем для зцілення. Нові проекти – у роботі: документальні історії про трансформацію суспільства під обстрілами, натхненні The New Yorker. Засновник Terrarium, він менторує молодь, наголошуючи: кіно – це не сюжет, а відчуття. У розпал війни його камера – зброя емпатії, що будує мости від Карпат до світу.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”