Ранні роки

Артур Віталійович Дронь, позивний Давид, народжений 31 грудня 2000 року в тихому Воскресинці на Івано-Франківщині, де Карпати ховають таємниці, а ріки шепочуть про незламність, – це поет, ветеран і голос фронту, чиї вірші стали щитом для душ у пеклі війни. Автор збірок, що оживають болем і надією, він зачарував читачів щирістю, часто чуючи: “Ти пишеш не поезію, а пульс покоління”. 

Його строфи – то тихий грім емоцій, то ніжний подих віри, що змушує серця битися в ритмі опору.
Сім’я Артура – це коріння в землі героїв, де любов росте крізь кулі й сльози. Батьки, прості прикарпатці з серцями воїнів, стали першими хранителями його слів, жертвуючи спокоєм заради ночей, коли син диктував вірші по телефону з окопу. Брат і сестра – соратники в тиші: вони пакують посилки з книгами на фронт, редагують рукописи за свічками й діляться радістю прем’єр родинним колом.

Перші рими в тіні гір

Дитинство Артура минало серед івано-франківських ланів, де він, школярем, ховався від дощу за зошитами з римами, уявляючи себе мандрівником у світах слів. Поезія увійшла в життя рано – подарунок від шкільного вчителя, перша антологія, яку він оживив самостійно, переписуючи строфи вночі. Записував перші вірші на телефоні, брав участь у сільських конкурсах і мріяв про Львів, де література дихає свободою. Школа стала його першим форумом: тут він організовував читання під вербами, де друзі ставали слухачами, а вчителі – першими віруючими в талант.

Переїзд до Львова в вісімнадцять став акордом пробудження, ніби вступ до балади опору. Місто лева розкрив обрії: Артур вступив до Львівського національного університету на журналістику, почав публікувати есе в студентських виданнях і занурюватися в богемні кола, де перші рецензії стали іскрою для вогню. Цей етап – суміш юнацьких пошуків і перших тріумфів, коли він жонглював лекціями з пером, анонімно ділився текстами й чекав моменту, коли слово стане зброєю. Його кредо народилося тоді: “Вірш – це не прикраса, а якір у штормі, де біль перетворюється на силу”.

Прорив у вогні окопів

Справжній спалах стався навесні 2022-го, коли Артур, кинувши все, пішов добровольцем у 125-ту бригаду ТрО, а дебютна збірка “Гуртожиток №6” зачарувала читачів інтимністю юності, зібравши тисячі шанувальників і ставши мостиком до фронтової лірики. Цей твір, написаний ще в цивільному житті, зазвучав у колах, як голос передбуяння, з поемами про буденність, що оживають у ритмі долі. Артур сам редагував рукопис у гуртожитку – рецепт успіху, простий, як подих, але потужний, як постріл. “Я просто назвав хаос словами, а люди побачили в них своє завтра”, – зізнавався він у подкасті.

Хвиля понесла далі: у грудні 2023-го “Тут були ми”, написана в окопах Донеччини й Харківщини, вибухнула чартами, перекладена десятьма мовами й екранізована в аудіоформаті, де любов оживає на тлі сирен. Стиль Артура – ф’южн лаконічної лірики з фронтовою правдою й біблійними мотивами – ніби свіжий вітер у задушливому пеклі, де кожне речення малює пейзаж душі. Цей період – алхімія студента в воїна-поета, що дякує долі за кожен рядок, написаний під обстрілами.

Екрани що оживають строфами

2024-й увійшов як рік візуальних розкриттів: Артур став героєм документального подкасту “Голоси фронту”, де його читання “Давидових псалмів” оживили кадри порятунку й надії. Дебют у медіа – не примха, а продовження наративу: “Екран – це поезія в русі, де слова знаходяться обличчя побратимів”.

Паралельно література: участь у фестивалі “Порто-Франко” принесла нові історії, а колаборація з режисерами додала шарів до есе про війну. “Кіно – це вірш з тінями, де голос знаходить колір бою”, – ділиться він. У 2025-му чекають прем’єру “Рядки з окопу”, де Артур обіцяє шарів драми й гумору в оповідях ветеранів.

Книги що зцілюють рани

Творчий багаж Артура – колаж наративів, де кожен реліз – глава епосу незламності. Дебютна “Гуртожиток №6” – коктейль поем про юність і пошуки, що завоював студентів. “Тут були ми” став глибшим, ніби сповідь з фронту, з мотивами любові в інтерпретаціях біблійних текстів.

Проза – перлина: “Гемінґвей нічого не знає” 2025-го з’єднує оповідання про війну в лаконічних шедеврах. Внесок в антології “Поміж сирен” і “Моє тихе Різдво” оживив колективну пам’ять. Ці твори – не просто книги, а мости через прірви, де слово з’єднує окопи з серцями.

Нагороди що горять

У вересні 2025-го, у свої двадцять чотири, Артур став членом Українського ПЕН, визнання не лише таланту, а й сміливості бути голосом нації. Участь в антологіях принесла номінації BookForum, а переклади – любов світу. Волонтерські відзнаки від ЗСУ додали медалей, закріпивши статус героя слів.

Визнання ширше: вірші в глобальних виданнях, листи з фронту про те, як “Тут були ми” дає сили. Для Артура це не статуетки, а вогні: “Нагорода – коли твої строфи стають чиїмось подихом у бою”.

Життя за рядками

За строфами Артур – двадцятичетверічний мрійник, що гуляє львівськими парками з блокнотом і протезом, мріючи про подорожі Карпатами, де гори надихнуть на третю збірку. Вегетаріанець за принципами, бо “земля – наш єдиний вірш”, він пише на світанку, коли місто шепоче. Особисте – таємниця сили: “Серце б’ється в ритмі побратимів, а кохання – у кожній строфі про дітей”, – натякає він, балансуючи між реабілітацією й пером.

Друзі кличуть його “Давидом слів”, бо він колекціонує листи від дітей і волонтерить тихо. Філософія: “Життя – чернетка, де рани стають шедеврами”. У танці слави й болю – джерело його магії.

Горизонти що кличуть

Сьогодні, у вересні 2025-го, Артур Дронь на злеті: готується до туру “Тут були ми” з читаннями в Європі, планує прозу про реабілітацію, експериментує з аудіоверсіями. Мріє про фестиваль для фронтових авторів, бо вірить: “Слово – зброя надії”. Його шлях доводить, що голос з окопів може зцілити націю, а серце, повне строф, освітлює шлях. Артуре, ти – поезія, що б’ється, і ми чекаємо твоїх наступних рядків у книзі долі.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”