Коріння в ритмі промисловості

Черкаси 80-х – це не романтична ідилія, а гул заводів і запах хлорки, де юний Артем вчився бачити красу в буденності. З дитинства всебічний хлопець: у 1997-му закінчив музичну школу з фортепіано, гітарою та сопілкою в арсеналі, танцював у хореографічному гуртку, співав у хорі. 

Вісім років на сцені Черкаського драматичного театру як актор – від ролей у виставах до ролі мрійника, що ховається за кулісами. Школа в 2002-му стала трампліном до Києва, де Артем вступив до Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв на факультет соціології. Навчання заочно дозволило блукати світом робіт: охоронець, промоутер, копірайтер, майстер художніх моделей – кожна посада ставала чернеткою для майбутніх героїв, що борються з абсурдом життя. Тут, у столиці, він відкрив для себе Набокова, Достоєвського, Кундеру – тих, хто навчив бачити глибинні тріщини в душах.

Перші кроки пером як бунт

Література увірвалася випадково, ніби випадковий постріл у тиші. У 2007-му товариш без дозволу надіслав рукопис на конкурс “Міський молодіжний роман“ від “Фоліо” – і Артем виграв з “У Яндексі такого не знайдеш”, сатирою на цифрову епоху, де віртуальне життя душить реальне. З того моменту потік: понад шістнадцять книг, від художньої прози до документальних хронік. Ранні твори – вибух юнацького запалу, як “Анатомічний атлас. Важко бути жабой”, де абсурд шкільних буднів переплітається з філософією виживання. Артем писав російською, та перехід на українську став актом незалежності, ніби оголошенням війни стереотипам. Кожен роман – портрет епохи: від дев’яностих у “Хто ти такий?” до фронтових нотаток, де слова стають бронею проти хаосу.

Фронт що перекував душу

Війна не чекала запрошення. У травні 2015-го Артем обрав ЗСУ – старший стрілець і навідник БТР на Донбасі, десять місяців у пеклі окопів, де кожен день – гра в рулетку з “Градами”. Демобілізований у липні 2016-го, він повернувся з шрамами, що вилізли на сторінки “Точки нуль” – документальної прози, яка здобула премію “ЛітАкцент року”, державну імені Гоголя та номінацію на Капущінського. Повномасштабне вторгнення 2022-го покликало назад: Артем у лавах Сил оборони, б’ється на Бахмуті, пише з позицій для NYT есе про прийняття смерті як союзника. “Гра в перевдягання” – нова книга 2025-го, де фронтові спогади розкривають розкол суспільства: бійці проти штабних, тил проти окопів. Військовий однострій став не кайданами, а лінзою, через яку Артем бачить Україну оголеною – болісною, але незламною.

Твори що ріжуть правдою

Проза Артема – це скальпель, що розтинає міфи. “Район Д” 2019-го – гімн Черкасам, де промислові нетрі оживають героями з мріями більшими за димарі. “Абсолютний нуль” 2020-го – репортаж з фронту, перекладений німецькою, англійською, польською, чеською, де війна не героїчна, а сира, як дощ у окопі. “Хто ти такий?” – автобіографія дитинства в хаосі 90-х, лауреат BBC 2021-го, де бідність стає каталізатором для внутрішньої сили. 

Новіша “Пісня відкритого шляху” 2024-го – ліричний есей про дорогу як метафору зростання, презентований на Meridian Czernowitz, де спогади про дитинство переплітаються з роздумами про смерть. Кожна книга – унікальний пазл: гумор як щит, іронія як зброя, співчуття як місток до читача. Номінований на Шевченківську премію 2025-го, Артем доводить: література – це не ескапізм, а фронт без кордонів.

Журналістика як другий дихальний апарат

Писати – не лише романи, а й репортажі, що оживають події. Головний редактор проектів “94 дні. Євромайдан очима ТСН” і “Війна очима ТСН”, Артем фіксував революцію та конфлікт, перетворюючи факти на наративи, що чіпляють за живе. Член Українського ПЕН, перекладач власних текстів, він будує мости: історії з фронту в глобальні видання, де український голос лунає без фільтрів. Робота журналіста – його суперсила, бо в хаосі новин він знаходить сенс, ніби археолог у руїнах.

Спадщина що кличе вперед

Артем Чех – не просто автор, а голос покоління, що виросло між заводами й війною, між мріями й реальністю. Його тексти – дзеркало України: розколотої, але цілісної в болю. З фронту він пише про повернення як про нову війну – з собою, з близькими, з миром. Майбутнє? Нові книги, як “Броня, що тріскає зсередини”, де емоційна згрублість армії стає темою для катарсису. Артем нагадує: бути письменником у окопах – як трактористом у армії, непотрібним, але незамінним. Його перо – це вогонь, що не гасне, ілюмінатор у темряві, де кожне слово – крок до перемоги.

Використання фото: П.4 ст.21 ЗУ “Про авторські та суміжні права – “Відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії, публічне повідомлення або повідомлення творів, побачених або почутих під час таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою.”