Уявіть: жінка, яка пережила сталінізм, шепіт шістдесятників і грім Майдану, раптом каже: “Я живу замкнута і одна“. І це не скарга, а просто констатація – як рядок з її вірша, де кожне слово важить тонну. Ліна Костенко, наша 95-річна поетична королева, дала інтерв’ю Сергію Жадану для “Радіо Хартія“. Перше за роки мовчанки! І ось ми, прості смертні, заглядаємо в її світ – через екран YouTube, з посмішкою і сльозою. Бо якщо Ліна Василівна говорить про війну, то це не просто слова – це кулі, що летять поетично.
Герої на колінах: як війна робить націю з хлоп’ят
Почнемо з головного – з тієї війни, що гризе Україну, як стара миша сир. Ліна Василівна, сидячи в своїй київській оселі (ну, уявімо: з видом на Дніпро і стопками рукописів), каже Жадану: “Ось так виникає нація героїв… Десь у мене написано: ‘Росли, росли і виросли хлоп’ята’. Їх тепер зустрічають у селах на колінах“. Оце так! Уявіть: 95-річна бабуся, яка бачила репресії СРСР, а тепер дивиться на наших “азовців” і хлопців з окопів – і пише про них вірші.
Але з гумором, бо без нього ніяк. Жадан, цей харківський рокер у камуфляжі, питає про героїзм. А Ліна Василівна: “Вони просто роблять, що мусять. Як я колись – писала, бо інакше задихнулася б”. Отак просто. Ніби не про війну говорить, а про те, як спекти вареники. Але ми знаємо: за цими словами – мільйони долен, і Україна “вперше звучить так гідно“. Бо коли поетеса каже “гідно”, то це не порожній звук – це гімн, що лунає в серцях.
Замкнута фортеця: життя наодинці з книгами і спогадами
“Живу замкнута і одна” – фраза, яка вдарила, як осінній дощ по листю. Ліна Костенко, вдова, мати, бабуся, але насамперед – Воїн Слова, зізнається: після років шуму (репресії, заборони, скандали) вона обрала тишу. “Чим займаюся? Пишу. Читаю. Думаю“. Уявіть: 95 років, а ручка в руках – гостріша за шаблю.
І ось креативний твіст: а що, якби її самотність була супергероїнським плащем? Замість суперсил – суперслова. Жадан жартує: “Ліно Василівно, ви ж як таємний агент літератури – з’являєтеся раз на десятиліття“. Вона сміється (ну, уявімо тихий сміх, як шелест сторінок): “Агент? Ні, просто стара жінка, яка не любить камери. Вони крадуть душу“. Отак! У світі селфі і тіктоків – справжня зірка, яка ховається в тіні. Але ми, фанати, знаємо: її “Маруся Чурай” – це блокбастер, а “Берестечко” – епічний серіал на 30 серій.
Репресії як чорний гумор: від СРСР до “Азовсталі”
А тепер про те, що болить. Ліна Василівна ділиться спогадами про репресії: “Вплинули? Звісно. Навчили мовчати, коли треба – і кричати, коли час“. Жадан веде розмову до “Азовсталі” – тієї трагедії полонених, що рве серце. “Це не просто війна, – каже поетеса, – це імперія, яка жере своїх“. І ось гумор у чорному: “Росіяни думали, ми – “маленькі брати“. А ми виросли – і стали гігантами. З картонними щитами, як на Майдані”.
Новий роман і таємниці літератури: що ховається в шухляді?
І на десерт – сенсація! Ліна Василівна працює над новим романом. “Про що? Про витоки імперії, про нас“. Жадан, як справжній диригент, витягує історії про останні 100 років літератури: від шістдесятників до сучасників. “Треба вдумуватися в трагедії авторів“, – радить вона. А ми думаємо: от би її шухляду розграбувати! Але ні – це таємниця, варта Оскара.
Інтерв’ю – у трьох частинах на YouTube “Радіо Хартія“. Перша про війну, друга – про літературу, третя – про все й одразу. Резонанс? Ого! Дебати в мережі: хтось каже “Ліна – вічна“, хтось сперечається про 60-ті. Але всі погоджуються: це не просто розмова – це подія століття.
Ліна Костенко не просто дала інтерв’ю – вона нагадала: в 95 ми все ще ростемо. “Росли, росли – і виросли“. І знаєте, після її слів хочеться встати, взяти перо (чи смартфон) і писати свою історію. Бо якщо поетеса тримається – то й ми витримаємо.
