Уявіть собі: Сергій Жадан, поет з автоматом на плечі й гітарою в душі, сидить навпроти Ліни Костенко – тієї самої, чиї вірші змушують сльози котитися рікою, а серця – битися в такт революції. Розмова, записана ще взимку (листопад 2024 – січень 2025), нарешті вилізла з ефірного “ящика Пандори” і готова до публіки на YouTube-каналі “Радіо Хартія”. Перша частина – 11 липня, друга – 12-го, третя – 13-го. Це не просто інтерв’ю, а триптих “Кругова оборона“, де поетеса після багаторічної мовчанки вивалює правду про війну, книги й те, як ми самі собі імперію зліпили. З гумором: мабуть, Жадан думав, що бере інтерв’ю, а вийшов сеанс екзорцизму – вигнати мовчанку з Костенко легше, ніж росіян з Донбасу.
Перша частина: “Імперія з наших рук” – гетьмани, Прокопович і чому ми “допомогли” монстру
Ох, ця перша серія – “Ліна Костенко: Мені треба розібратися у витоках імперії”. Жадан, як допитливий детектив з Харкова, витягує з поетеси анонс: новий історичний роман про Гетьманщину! Де освічені українці – випускники Києво-Могилянки – раптом стали “інженерами” для Петра I й Катерини. Феофан Прокопович з його “Духовним регламентом” – головний “архітектор”, а ми? Ми будували імперію, бо “кар’єра кликала”, чи що? Костенко копає глибоко: “Треба знайти істинну причину, чому ми стали частиною цього монстра”.
З гумором: уявіть Прокоповича на сучасному кастингу – “Феофане, ти реформуєш церкву? О, круто, бонус – орден від царя!” А Жадан сидить і думає: “Ліно Василівно, це не роман, це трилер з елементами комедії помилок. Наші предки – як ті хлопці, що будують IKEA для IKEA-маніяків”. Але seriously: після 15 років без нової прози (згадаймо “Записки українського самашедшого”) – це бомба. Роман от-от на полицях, і в часи війни – як терапія: розберемо минуле, щоб не повторювати.
Друга частина: “Не хочу грати в сатанинському спектаклі” – війна, полонені й “росли, росли хлоп’ята”
Тут уже сльози на очах: Костенко про війну, як “українці – нація героїв“. Про трагедію полонених з “Азовсталі” – тих, кого зустрічають у селах на колінах. “Росли, росли і виросли хлоп’ята”, – цитує вона свої ж рядки, і Жадан киває: “Так, отак і виникає нація“. А ще – про помилки, вибори шістдесятників і чому поетеса не любить шоу-бізнесу. “Не хочу грати в сатанинському спектаклі”, – каже Ліна Василівна, мабуть, маючи на увазі всі ці телевізійні цирки.
Юмор в тому, що Жадан, сам військовий, запитує про “Кругову оборону” – проєкт “Хартії” на підтримку 13-ї бригади НГУ. Костенко: “З довіри до Харкова і вдячності бригаді”. Уявіть: поетеса в 95 дякує за оборону, а ми сидимо з попкорном і думаємо – “От би таке на Оскарі, замість голлівудських супергероїв”. Це не просто розмова – це маніфест: війна не в новинах, а в душах.
Третя частина: “Кожна людина потрібна” – від Тичини до Кривцова, репресії й замкнуте життя
Фінал триптиху – “У нашій літературі кожна людина потрібна“. Тут Костенко осмислює 100 років української літератури: від Павла Тичини (з яким вона зустрічалася, коли той був міністром освіти УРСР) до сучасників. Про шістдесятників, контроль за літераторами в СРСР, перекладачів-геніїв – Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Максима Рильського. Чому вона веде замкнутий спосіб життя? Бо репресії досі болять, як стара рана. “Репресії вплинули на все”, – зізнається поетеса.
З гумором: уявіть Тичину: “Ліно, пиши вірші про колгоспи!” А вона: “Дякую, Павле Юхимовичу, але я про кохання і бунт“. Жадан, мабуть, сміється в кулак: “Василівно, ви – як партизанська поезія в ефірі”. Це частина про літературу як оборону – кожне слово на вагу золота. І проєкт “Хартія” – мандрівне радіо Жадана – як символ: культура не в Москві, а в окопах і кав’ярнях.
Ця розмова – не просто відео на YouTube (підтримайте “Хартію” через Mono, бо честь велика). Це місток між поколіннями: Жадан – голос фронту, Костенко – душа нації. Після мовчанки – отаке свято. Дивіться, бо поезія – це не тільки рими, а й правда, що ріже, як шабля. А ми, глядачі, – як ті “хлоп’ята”, що виросли: готові слухати й боротися.
