Уявіть: 95-річна Ліна Василівна Костенко, поетична матір нації, сидить у своїй київській фортеці з книг і спогадів, а навпроти – Сергій Жадан, харківський воїн-рокер з мікрофоном. Третя частина інтерв’ю для “Радіо Хартія” – це не просто слова, а як благословення від шаманки літератури. “Бо зараз Рубікон, зараз вже не просто нові, талановиті люди приходять. Вони приходять з таким досвідом. Всі молоді поети, які зараз є – я тільки молюсь, щоб вони вижили“, – каже Ліна Василівна, і від цих слів мороз по шкірі. Бо війна не щадить, а поезія – це наш щит. Ми розкопали, кого саме радить читати легенда: п’ять імен, що ріжуть правдою, сміються над страхом і шепочуть надії. З гумором, бо без нього – як поезія без рими: сумно і безладно. Готуйте зошит – це не топ-лист, а аптечка для душі.
- Рубікон переправлено: чому молоді поети – це нова ера, а не просто хіпстери з блокнотами
- Максим Кривцов: “Далі” – поет, що пішов уперед, і тепер звучить вічно
- Ілля Чернілевський: стрільці слів, що б’ють у саме серце
- Олена Герасим’юк: слем від Мексики до окопів – поезія, що танцює з вогнем
- Ярина Чорногуз: голос з Карпат, що шепоче про біль і надію
- Любов Якимчук: війна в рядках – поетеса, що не здається
Рубікон переправлено: чому молоді поети – це нова ера, а не просто хіпстери з блокнотами
Ліна Костенко не з тих, хто розкидається компліментами, як конфеті на весіллі. Але тут – як постріл: “Вони приходять з таким досвідом. Хтось із них вціліє. Я дивлюся, хто. Це буде зовсім інша література“. Уявіть: 95-річна бабуся, яка пережила сталінізм і заборони, дивиться на хлопців з окопів, що пишуть вірші під свистом дронів, і каже: “Молюсь, щоб вижили“. Жадан, з його фірмовим харківським гумором, жартує: “Ліно Василівно, то це як кастинг для апокаліптичної антології?” А вона: “Не кастинг, а виживання. Бо без них – тиша в ефірі“.
Ці молоді – не просто поети, а голоси Рубікону: вони перетинають не річку, а фронт. І Ліна, як мудра порадниця, дає п’ять імен. Не всі вціліли, але всі – вічні. Бо література – це не про папір, а про те, як слова оживають у серці. А тепер – по черзі, з перчинкою гумору, бо війна – не комедія, але сміх – наша помста.
Максим Кривцов: “Далі” – поет, що пішов уперед, і тепер звучить вічно
Перший у списку – Максим Кривцов з Рівного, позивний “Далі“. “Дуже він звучить”, – каже Ліна Василівна, і це не просто слова: його вірші – як кулі з автоматів, точні й болючі. Загиблий на фронті воїн-поет, що писав про любов, страх і ту мить, коли “далеко” стає “тут”. Жадан питає: “Він же з Рівного, як то – поезія з окопу?” Ліна: “З окопу – найкраща. Бо справжня“.
Гумор у стилі Костенко: уявіть, якби Максим писав для TikTok – “Далі скролити чи бій брати?” Але ні, його рядки – для тих, хто знає: смерть не кінець, а рима. Читайте “Далі“, бо Ліна молилась за нього – і ми теж. Це не книга, а лист з фронту, що рве душу на клапті надії.
Ілля Чернілевський: стрільці слів, що б’ють у саме серце
“Ілля Чернілевський – з тих, хто влучить“, – радить Ліна, і ми віримо, бо її око – як приціл. Молодий поет, що пише про війну не як репортер, а як солдат душі: коротко, гостро, з присмаком диму. Уявіть: Жадан читає його вірш уголос, Ліна киває: “Так, це про нас. Про тих, хто стоїть“.
Креативний твіст з гумором: якби Ілля був супергероєм, його суперсила – “стрільба метафорами“. Вороги в паніці: “Ай, це ж не куля, а рядок про втрату!” Читайте його, бо Ліна каже: виживе той, хто влучить. А Чернілевський – в яблучко. Його поезія – як кава з фронту: гірка, але бадьорить.
Олена Герасим’юк: слем від Мексики до окопів – поезія, що танцює з вогнем
Олена Герасим’юк – це вибух! Чемпіонка світу з поетичного слему в Мексиці 2025-го, але для Ліни – просто “та, що говорить правду“. “Вона приходить з досвідом, – каже поетеса, – і не мовчить”. Олена пише про війну, жінок, силу – все те, що рве шаблони й змушує аплодувати. Жадан: “Слем – це як бій на словах?” Ліна: “На словах – найгірший. Бо ранять назавжди“.
Гумор чорний: уявіть Олену на слемі з окупантами – “Ваш танк? Мій рядок про руїни – бам!” Вона виживає, бо слова – її бронежилет. Читайте Герасим’юк, бо Ліна молиться не дарма: це поезія, що танцює на краю прірви, і ми – у ритмі.
Ярина Чорногуз: голос з Карпат, що шепоче про біль і надію
Ярина Чорногуз – з тих, хто пише тихо, але чутно за кілометри. “Вона – про нас, про землю“, – хвалить Ліна Василівна. Поетеса з Карпат, що вплела в вірші війну, природу й тугу за миром, який крадуть. Жадан жартує: “Карпати – то окопи з ялинами?” Ліна: “Окопи – скрізь. Але її слова – як гірська роса: освіжають“.
Креативно з посмішкою: якби Ярина писала сценарії, то “Громада проти дракона” – хіт Netflix. Але ні, її поезія – для душі: болить, але лікує. Ліна радить читати, бо “виживе той, хто корінням тримається”. Чорногуз – корінь наш, міцний.
Любов Якимчук: війна в рядках – поетеса, що не здається
Наостанок – Любов Якимчук, “та, що пише про зруйноване, але будує“. Ліна: “Вона знає, як слова склеюють розбите“. Поетеса, що пережила Донбас, пише про окупацію, біль і відродження – як терапія для нації. Жадан: “Її вірші – як мости?” Ліна: “Мости через прірву. І ми по них ідемо“.
Гумор: уявіть, якби Любов робила меми – “Війна? Холд май рядок“. Але її поезія серйозна: “Абрикоси Донбасу” – книга, що рве серце. Ліна молиться за неї, бо Якимчук – та, хто будує з руїн. Читайте, бо без таких – тиша.
Ліна Костенко не просто радить – вона благословляє. “У нашій літературі кожна людина потрібна”, – каже в інтерв’ю, і це девіз. Ці п’ятеро – не топ, а перлини в намисті нової літератури. Молимось разом, бо поезія – наша зброя. А ви вже читаєте? Бо Рубікон перейдено – час рости.
