Відома українсько-болівійська виконавиця, ведуча подорожницького проєкту “Орел і Решка” Мішель Андраде відзначає сьогодні, десятого листопада, свій день народження. Їй виповнилося двадцять п’ять років.
В розмові для “Каравану історій” Мішель поділилася спогадами про болівійське дитинство, про своїх предків – ацтеків та майя, шлях до визнання та труднощі у особистому житті.
Чи пов’язано те, що мене назвали Мішель, з композицією The Beatles, я не знаю. Батьки розповідали, що обрали це ім’я через його красу. Тепер мене кличуть то Мішеліта, то Мішка, то Мішелька…
Власне, мама хотіла назвати мене Катериною. Але тато запитав: «В якому сенсі Катериною?» Називав би мене Катькою. Це дивне для Болівії ім’я, як і ім’я моєї мами, українки Світлани. Його ніхто не міг там вимовити. Виходило Есбієта, Естебія або Себієта.
Мій батько Маріо – виходець з Болівії. За фахом він інженер-будівельник, але паралельно грав з рідним братом у фольклорному гурті. Вони навіть записували платівки в невеличкій студії, яка була в нашому будинку в Кочабамбі, та гастролювали світом, часто бували в Японії.
Згадую, коли тато виїжджав рано вранці, я прокидалася, а в мене на лівому зап’ясті була зав’язана червона ниточка-талісман. У моїх двох старших братів були такі самі. Дивлячись на неї, я завжди згадувала про тата.
Одного разу я прокинулася в той момент, коли він зав’язував її та солодко поцілував мене в щоку. Я пам’ятаю це відчуття досі. Іноді думаю, може, це був сон? Але це було наяву. Він відбував у політ, і з тієї миті ми починали з нетерпінням чекати його листів…
З гастролей тато завжди привозив із собою чотири валізи: в одній були його речі, у другій – дарунки для мами, у третій – несподіванки для нас, дітей. Мені часто привозив косметику, Толіку та Павлу – ігрові консолі. Четверта була наповнена подарунками для нашої великої болівійської родини, а це двадцять осіб! Його не було вдома по дев’ять місяців – треба було якось компенсувати свою відсутність.
І у нас була сімейна звичка: по суботах ми влаштовувалися вп’ятьох на великому триметровому ліжку та їли приготовані мамою курячі крильця. Батько кожного ранку готував для нас сніданок. Оскільки мої брати – професійні плавці, вони завжди стежили за своїм харчуванням, тому зранку всі їли вівсяну кашу.
Найсмачнішим у сніданку для мене була папая, яка йшла як додаток до каші. Саму вівсянку я швидко ковтала або, коли тато виходив з кухні, викидала у двір до сусідів.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Цікаво, що думали вони, знаходячи там щоранку такий «сніданок»…
Я ж знала, куди потрібно викидати – так, щоб вони цього навіть не помічали! Але був ще один спосіб розвитку подій. Старший брат Павлик, або, як у Болівії його кликали, Паоло, поглинав все швидше за всіх і доїдав за нами.
Через те, що я темноволоса, мої брати постійно жартували, що мене усиновили. Ми ж зовсім не схожі. Один – рудий, інший – світлий. У Болівії людей з такою зовнішністю називають «чокос» або «грингос» – тобто ті, хто зовні відрізняється від тих, хто живе в країні. За це їх захоплювало багато дівчат, і лише пізніше я зрозуміла, що вони подружилися зі мною, щоб познайомитися з моїми братами.
Чому ми були такими різними, я не знала, як і те, що мама родом з іншої країни. Так, зовні вона відрізнялася від болівійців, але для мене вона була просто мамою. Хоча вона з дитинства прищеплювала нам українські традиції. Наприклад, готувала олів’є та оселедець під шубою.
Бабуся, Раїса Тимофіївна, надсилала з Києва сало, ікру, шоколадки та вишиванки, а дідусь ще й підкладав таємно жувальні гумки. Я завжди з хвилюванням чекала на цю посилку… Проте, чим старшою я ставала, тим більше дізнавалася про свою другу батьківщину, і у мене з’явилася мрія – побачити Україну.
Мішель, а хто ваші предки по лінії батька? Чи розмовляєте ви на кечуа, рідній мові Болівії?
Вдома ми говорили іспанською, іноді англійською, а кечуа я вчила в школі, але погано її пам’ятаю. Є красиві народні пісні цією мовою, які ми співаємо всією сім’єю.
До речі, мої предки – це ацтеки та майя. Розглядаючи знімок моєї родички Глорії, мами тата, складається враження, що вона одночасно належить до корінного народу та очолює злочинне угруповання.
Коли я була зовсім мала, вся родина мешкала в її оселі. Згодом кожен оселився окремо, але неподалік. Розташувалися в будинках поруч. А щонеділі бабуся збирала нас за одним столом. Вона давно втратила зір, проте все робить сама: готує їжу, прибирає, пам’ятає розташування речей.
Одного разу батьки виїхали на три місяці до Країни Всхідного Сонця, і я з братами залишилася жити з нею. Тоді вона зламала ногу, але попри це піклувалася про нас, зранку готувала кашу та апельсиновий сік.
У приватних будинках у Болівії жити доволі небезпечно. Коли тато гастролював, кілька разів злодії проникали до нас вночі – викрали мотоцикл, мамин несесер, більше нічого не забрали. Нас із мамою, на щастя, не чіпали.
Іншого разу я навіть помітила постать грабіжника поруч із собою, і коли він повернувся до мене, дуже злякалася. Але в мами була зброя, вона зробила попереджувальний постріл, і він втік.
У кожному районі є поліція та охорона, але вони не завжди можуть швидко допомогти. Звичайно, зараз я розповідаю про це спокійно, але тоді було страшно… Тому я завжди мріяла жити в квартирі.
Моє дитинство було світлим і чудовим: я бігала з друзями дахами, грала з ними у шпигунів. Ще любила жартома вдавати хлопчика, і відтоді близькі іноді називають мене Майклом. Я була шибеницею, але любила рожевий колір.
А ще уявляла себе героїнею серіалів, які обожнювала дивитися. Навіть пам’ятаю, як ми з дівчатами підкладали шкарпетки в топи, щоб здаватися старшими. У мене був гарний кнопочний телефон, на якому я постійно грала в «Змійку» – тоді він був потрібен мені лише для цього.
У мого найкращого товариша, Крістофера, який жив навпроти, була мавпочка, вона часто залазила на пальму в нашому дворі. І він кричав мені: «Мішель, ти не бачила мою мавпу? Здається, вона залізла до тебе на пальму!»
Колись ми з ним вирішили пограти в “хащі”. Запалили смолоскип і забралися під мою пальму… Ми абсолютно не усвідомлювали, що вона від цього може спалахнути. Що, звісно, й трапилось. Я волаю йому: «Що робити?», а він відповідає: «Не хвилюйся! За мить!» І зникає. Після тривалої відсутності повертається зі склянкою води: «Я зараз все загашу! Усіх врятую!» Добре, що тато почув крики і приборкав вогонь.
Я відвідувала український дитячий садочок «Журавель», який створили знайомі мами в Кочабамбі. Для неї було важливо, щоб ми зберігали зв’язок з Україною.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Мати започаткувала власну справу?
Ні, вона була домогосподаркою. Так вони узгодили з татом: він працює, вона піклується про дітей.
Мама познайомилася з татом, коли їй було лише шістнадцять років, а йому двадцять чотири… Це надзвичайно дивовита розповідь.
Вперше тато опинився в Києві, коли приїхав навчатися в КІСІ. Мама щойно закінчила технікум. Одного разу вона зі старшою сестрою випадково потрапила на концерт фольклорного гурту, в якому грав тато. Він був зовсім не її вподобання – невисокий, темноволосий, з довгим волоссям, та ще й іноземець. Але взаємне кохання виникло з першого погляду.
Після того вечора доля вирішила взяти все в свої руки і почала влаштовувати їм «випадкові» зустрічі то на Хрещатику, то в Ботанічному саду. І якось мама нарешті запитала тата, чи не вистежує він її. На що він відповів: «Але якщо ми так постійно зустрічаємось випадково, може, зустрінемось навмисно? Підеш зі мною на побачення?»
Моя бабуся Раїса була проти цих стосунків – боялася, що мама поїде в далекий край. Що й сталося: мама виїхала з України на двадцять років. Першим народився Паоло, ще в Києві. Коли йому було два, мама відлетіла в Болівію, вже вагітна Толиком. Через п’ять років після нього народилася і я.
А музика у вашому житті з’явилася ще в Болівії під впливом тата?
У дитинстві я не дуже нею захоплювалася. Та й музичної школи в місті не було, тож мені просто не було де б навчатися. З музикою мене пов’язували героїні серіалів.
Наприклад, Флоріс’єнта. Я трохи вміла грати на гітарі та виконувала пісні з аргентинських телесеріалів для рослин та квітів у саду – вони були моєю аудиторією.
Я марила стати завідувачкою школи або секретаркою. Надзвичайно любила приміряти мамині спідниці та черевички, робити макіяж. Мама намагалася ховати від мене свої речі, але я все одно знаходила всі її схованки.
Якийсь час я трохи займалася плаванням, але бажала знайти собі спорт до вподоби. У футбол я грати не любила, проте була завзятою вболівальницею і залишаюся нею дотепер! Що цілком не дивно, адже я виросла серед чоловіків: у мене три рідні сестри, а всі інші – брати. У Болівії ми разом ходили на змагання, розмальовували обличчя, одягали футболки улюблених команд, причому я з братами вболівала за одну, а тато – за іншу.
Волейбол мені здавався найпрекраснішим видом спорту. Він захоплював мене значно більше, ніж художня гімнастика та танці, якими я також займалася. Тим паче, що в нього грали найпопулярніші дівчата в школі.
Коли мама записала мене в секцію, я була готова ходити на тренування хоч кожного дня. Волейбол – це азарт, командна гра. У тринадцять років мене навіть хотіли взяти до збірної команди Болівії, але ми переїхали в Україну.
І це, без перебільшення, доленосна для родини та вас подія. З якої причини батьки вирішили переїхати сюди?
Тому що татові запропонували роботу. Він погодився та переїхав разом з Толиком. Паоло до того часу вже мешкав у США… Батьки незабаром вирішили, що не можуть більше жити розлучено і родині треба возз’єднатися. Я чекала на переїзд до Києва з великим нетерпінням, мені було дуже цікаво дізнатися про мою другу батьківщину.
Ми з мамою мали бути в Україні вже 20 березня 2010 року, але нас затримали в аеропорту Бразилії на вісім годин. Митники бачили, що у нас однакове прізвище, але не могли повірити, що ми – мама та дочка, чомусь ми здавалися їм несхожими та підозрілими. На щастя, нас відпустили. І через день ми були на місці.
Це був не перший мій візит до Києва.
Разом з матір’ю ми півроку мешкали в Україні, коли мені було сім років. Приїхали, щоб я могла познайомитися з дідусем, якого бачила лише на знімках, бабуся ж прилітала до нас у Кочабамбу. За ті півроку я встигла опанувати російську мову, але, коли ми повернулися до Болівії, я її цілком забула.
Проте згодом знадобилася ще й українська. Чи було важко її засвоїти?
Коли я вперше почула пісні по радіо, не збагнула жодного слова! Що це за мова? Тоді тато з братом лише посміялися: «Ласкаво просимо до України! Тепер тобі доведеться вивчити українську!» Це було необхідно передусім для навчання в школі, адже вдома ми завжди розмовляли іспансько-російською сумішшю.
Я вивчила українську за рік занять з викладачем. Було нелегко: я запам’ятовувала по п’ятдесят слів щодня, робила переклади з української на іспанську, а потім на російську, а мамина сестра перевіряла. Перший рік в Україні я присвятила навчанню в школі, українській мові та танцям.
Музикою я серйозно захопилася через рік. Почула, як співає моя однокласниця, і вже за тиждень складала іспити до тієї ж музичної школи. На вступному іспиті треба було заспівати, а я соромилася. Мені здавалося, що я нічого не вмію. Адже я співала лише вдома, та й то коли нікого не було.
Батько був радий, що я захотіла займатися музикою, хоча ніхто не знав, наскільки це складно і скільки зусиль потрібно докладати, щоб досягти успіху. Я дуже вдячна батькам за те, що вони завжди підтримували мене у всіх починаннях.
І вам пощастило: ви пройшли відбірковий тур на талант-шоу у 2012-му. Чому ви вирішили піти цим шляхом?
Зізнаюся, мені хотілося потрапити «на телебачення»! Опинитися в цій скриньці. Але не для того, щоб прославитися, а щоб зрозуміти, що це таке – виступати на великій сцені, бути співачкою. Я йшла туди, щоб з’ясувати, чи є в мене талант. Крім того, я мала відповісти собі на головне запитання: музика – моє чи ні? Тому мені була потрібна об’єктивна оцінка з боку. Я сама розуміла, що багато чого не знаю і не вмію.
Мене сподобалось, що не всі журі висловили згоду.
Коли після телевізійного проєкту мене почали запрошувати на виступи як вокалістку, здатну розпалити публіку кавер-версіями латиноамериканських хітів, я усвідомила, що варто продовжувати, вирішила ризикнути. І виявилося, все було не марно, адже на одному з таких концертів, понад два роки тому, мене помітив звукорежисер Вадим Лисиця. Він розповів про мене Потапу та Ірині Горовій.
Ніколи не забуду нашу першу офіційну зустріч з Вадимом та Іриною, з Потапом я познайомилася пізніше, у студії. Після того, як я заспівала різними мовами, він мені сказав: «Не хвилюйся, ти викликаєш у нас інтерес». Це додало мені стільки сил, що додому я не йшла, а летіла. І лише вдома почала докоряти собі за те, що не розпитала, як саме все відбуватиметься надалі.
Даремно: вже на наступній зустрічі ми обговорили всі деталі. На третій я отримала контракт. Пам’ятаю, ми підписували його влітку 2016-го, за великим столом, їли черешню та пили шампанське…
Розпочався новий, незнайомий для мене етап – власних пісень поки що не було, я не розуміла, хто я, чого прагну та куди прямую. Була впевнена лише в тому, що хочу співати та надихати людей. Потап же мені казав: «Будь серйознішою. Ти ще не усвідомлюєш, на якому відрізку шляху перебуваєш».
А мені хотілося всього й одразу. І я злилася, бо бажала більшого результату від себе. Я почала навчатися, стала спостерігати, як працюють інші виконавці. І повне розуміння, хто я і куди йду, прийшло лише нещодавно. Я нарешті знайшла себе, зрозуміла, що хочу робити і що хочу донести до публіки.
А що це?
Я почала осягати всі внутрішні процеси. Попрацювавши два роки з командою MOZGI Entertainment, я переконалася, що артист не лялька в руках продюсерів, якщо мені щось не подобається, я спокійно можу про це сказати. Потап мене добре знає і відчуває – я розповідаю йому багато про себе, своє особисте життя. І коли ми створюємо пісні, у нас повне порозуміння.
Наприклад, у композиції Hasta La Vista я запропонувала змінити другий вірш, щоб він більше відповідав моєму внутрішньому світу. Потап відповів: «Немає перешкод». Згодом я створила музичний перехід та слова до нього.
Раніше я не усвідомлювала, наскільки сильно пісня може впливати на людей. Тому важливо бути надзвичайно обережною зі своїм мистецтвом, не проявляти егоїзм у ньому. Одна дівчина написала мені, що завдяки пісні Musica їхні стосунки з хлопцем покращилися, вона зрозуміла себе і їй стало легше. Я була вражена, що, прослухавши мою мелодію, вона відчула такі ж емоції, як і я, пережила їх і одужала!
Праця винагороджується почуттям веселощів і задоволення. Дивлячись на свій розклад, де немає вільної хвилини, думаю, що я сильна особистість. І усвідомлення того, скільки ще попереду, спонукає працювати ще старанніше. Зараз я пишу іспаномовний альбом – ці ритми в моїй крові, і я не можу не ділитися ними у творчості!
Зрозуміла, що не потрібно соромитися своїх прагнень: я хотіла б стати відомою не лише в Україні, але й у Латинській Америці та навіть отримати премію «Греммі».
Те саме стосується і акторської майстерності. У мене вже є досвід у кіно – ролі в серіалі «Прислуга» та новому повнометражному фільмі «Продюсер». Я хотіла б знятися в голлівудському трилері або детективі.
З радістю зіграла б в екранізації коміксів студії Marvel. Мені здається, все це можливо, навіть якщо ти перебуваєш у Києві, а не в Голлівуді.
Але для роботи в Голлівуді все ж доведеться перейменувати ваш блог в «Інстаграмі» та на YouTube. Що означає дивне слово mishvirmish і чому ви не зареєструвалися як Мішель Андраде?
З mishvirmish пов’язана дуже кумедна історія! В українській школі, в якій я навчалася з восьмого класу, мене всі називали «Мішель-вермішель», що мене зовсім не ображало. Коли я вирішила зареєструватися в «Інстаграмі», була впевнена, що немає облікового запису з ім’ям Michelle Andrade. Виявляється, я помилялася.
Тоді я і вирішила назвати свою сторінку mishvirmish. «Мішель-вермішель» було б надто довго.
Тому й виникла думка зменшити його та якось кумедно відтворити. З’явилося міш-міш. Безперечно, я була впевнена, що слово «вермішель» пишеться з «і» після «в». Так і написала. Лише пізніше усвідомила, що там помилка! Але я вважаю цю неточність знаковою!
На заняттях української мови була переконана, що пишу диктанти бездоганно: пунктуація, апострофи, коми. Краса! Потім, звісно, отримуючи від вчительки зошит, дивувалася, чому ж він весь такий червоний? А там стоїть четверка за дванадцятибальною шкалою…
Я завжди любила математику, це в мене від тата, але обрала гуманітарний напрям. Особливо мені подобалася тригонометрія. Адже там усе легко: знайте формули та вмійте їх застосовувати. Я завжди намагалася писати в зошитах акуратно, а якщо мені не подобалося, безжально виривала аркуш і переписувала знову.
Якби хтось у школі відкрив мій портфель, то побачив би, що там усі зошити розкладені за предметами. Жодного сміття. Обгортки від цукерок завжди в кишені. Причому лише в лівій! Є в мене така особливість… Безлад заважає мені працювати. Тому, перш ніж сісти писати пісню або лягти спати, завжди роблю прибирання.
Зараз я все більше розумію, що соціальні мережі відволікають мене від творчості. Іноді замислююся, чи не розпорошуюся я? Буває, просто вимикаю телефон на кілька годин. Навіть якщо спілкуюся з хлопцем, який мені до вподоби.
Яким чином, на вашу думку, ваш сценічний вигляд відрізняється від тієї Мішель Андраде, якою ви буваєте наодинці з собою?
Несуттєво. Це я, я не граю жодної ролі. Просто в житті доводиться свої риси ховати, а на сцені – ні. Мені подобається цей природний момент перевтілення. Виступаючи, я можу бути зухвалою, божевільною, смішною, а в житті – більш спокійною. Нещодавно був концерт під відкритим небом у Дніпрі. Було дуже холодно!
Раптом усвідомила, що не можу танцювати на підборах. Тут же скинула туфлі та залишилася босоніж. Підлога була крижаною, але, раз я вже почала, здаватися не звикла.
Єдиним затишним місцем на майданчику були динаміки, на них я й танцювала.
У ту мить усвідомила, наскільки міцнішою та впевненішою стала як мисткиня, адже вже на сцені наважилася зняти взуття, не соромлячись потертих пальців та синців після трьох місяців участі у проєкті «Танці з зірками» на «1+1». Я не боюся бути справжньою та часто імпровізую. Хоча ніколи не гадала, що зможу так.
Найкраще мене знають троє людей у моєму житті: мати, брат Толик та мій колишній хлопець. Ці особи завжди зрозуміють мене і не спитають, чому я щось зробила саме так, а не інакше. Вони бачили і мою радість, і сльози.
Як гадаєте, яким чином змінилося б ваше існування, якби ви не зустрілися з Потапом та Іриною Горовою?
Можливо, вийшла б заміж. Вважаю, що більше часу приділяла б особистому життю, бо сім’я завжди була для мене на першому місці. Я хотіла б мати четверо дітей. У бабусі – четверо дітей та десять онуків. І я прагну великої родини. Нас було троє, і мені завжди когось бракувало – маленького брата чи сестри. Хотілося бути старшою.
Але зараз я не готова до сім’ї та дітей. Для мене головне – музика та самовдосконалення. Я закінчила Київський інститут музики імені Р. М. Глієра та хотіла б здобути ще кілька спеціальностей. Мені завжди були цікаві менеджмент, психологія та бізнес.
Родина… Можливо, через сім років. Крім того, мені важко влаштувати особисте життя: хлопці бояться до мене підходити! А я сама не роблю перший крок. Гадаю, що він за чоловіком. Коли я бачу, що подобаюся хлопцю, але він справді боїться, то даю зрозуміти, що він мені теж цікавий.
У мене навіть була одна історія: хлопець з першого погляду мені сподобався, але не намагався зі мною навіть заговорити! І я зробила перший крок – сама підсіла до нього. Раніше мені подобалися темноволосі, високі, підтягнуті, а зараз зрозуміла, що зовнішність взагалі не має жодного значення. Я реагую лише на енергетику людини.
Я прямолінійна.
Здатна спокушати, заворожувати, вмію робити паузи… Обожнюю живе спілкування, під час особистої зустрічі я не розмірковую над тим, що казати, залишаюся собою, говорю так, як відчуваю. В мережі я жахливий співрозмовник – можу годинами не відповідати на повідомлення.
Мішель, у кількох інтерв’ю з вами зустрічається слово «приємна», коли мова заходить про вас як особистість. А ви вважаєте себе приємною?
Тривалий час я гадала, що повинна бути доброю та милою, прагнула всім догодити. Віддавала багато енергії, не замислюючись. І не розуміла, чому після такого спілкування відчуваю себе настільки виснаженою? Зараз я усвідомила, що не хочу відкривати свій внутрішній світ стороннім людям.
Творчі особистості певною мірою схильні до самокатування… Я не виняток.
Бувають миті в житті, коли мене все дратує і я не бажаю нікого бачити. Так, я маю характер! Водночас я відкрита, весела та життєрадісна. Якщо б про моє життя знімали фільм, то це був би вир жанрів: і пригоди, і комедія, і драма, і мелодрама – всього потроху.
Різні періоди свого життя я пов’язую з музикою та ароматами. Я люблю чуттєві, солодкі запахи, яким я майже ніколи не зраджую. Єдиний аромат, до якого я не хотіла б повернутися, пов’язаний з непростим етапом у моєму житті. Це було розлучення, яке трапилося минулого літа… Я вчасно змогла зрозуміти, що ці стосунки вичерпали себе і я хочу цілком віддатися творчості. Взагалі, творчі особистості певною мірою схильні до самокатування… Я не виняток.
У мене є щоденник, де я в кінці кожного дня дякую Всесвіту за прожитий день, за свої досягнення, кажу спасибі й за те, чого в мене немає, ніби це вже здійснилося. Востаннє я згадала там про кохання…
Коли лінуюся щось писати, просто клею мотиваційні наліпки. Я вірю, що думки матеріальні. Якщо правильно надсилати їх у космос, все збудеться. Але головне – робити це для себе, не на шкоду комусь. І формулювати бажання стверджувально, без частки «не».
Не варто звертатися до космосу з проханням вигадати спосіб дістатися до Болівії миттєво, а не за двадцять п’ять годин, як тепер? Як давно ви відвідували цю країну?
Востаннє я приїхала до Болівії на минулі Різдвяні свята, після восьмирічної перерви.
Протягом цих років я майже не бачила своїх дорогих болівійських родичів. Тому, коли всі вирішили зібратися у бабусі на святкування, я була надзвичайно рада. Хоча ми постійно спілкуємося в групі «нашого сімейного двадцятка» у WhatsApp, ми дуже сумуємо один за одним.
Але, зізнаюся відверто, було хвилююче повертатися до Болівії, адже я побоювалася, що дитячі спогади не збігатимуться з дійсністю. Та розчарування не трапилося. Навпаки, я дивилася на пальму у дворі нашого будинку, яка здавалася мені велетенською, і думала: «Боже мій, якою маленькою я була».
Найяскравішим спогадом дитинства було Різдво: на вулиці – плюс тридцять, у будинку стоїть святкова ялинка, а у дворі – прикрашена пальма. Ми зберігали традиції, навіть коли переїхали до України. Але дух Різдва оживає лише в Болівії, коли вся «двадцятка» збирається за великим родинним столом.
Сильніше за свою згуртовану сім’ю я ні за ким не сумую і так само, як і раніше, не уявляю свого життя без них. Це мої справжні та найкращі друзі, які ніколи не зрадять і завжди підтримають.
Я нарешті змогла побачити батька, який три роки тому повернувся до Болівії. Багато років тато жив за кордоном і змарнував час для спілкування зі своїми батьками. Коли ми разом мешкали в Україні, мій болівійський дідусь помер, а у бабусі Глорії стався інсульт. Тато не зміг собі цього пробачити і поїхав назад – зараз він доглядає за бабусею, працює інженером в аеропорту та читає лекції студентам в університеті.
Мішель, чи змогли ви, побувавши там, зрозуміти, хто ж ви більше – українка чи болівійка – і де ваш дім?
У моєму серці завжди буде два доми. У Болівії – мої латиноамериканські корені, більшість моєї родини. Україна – мій другий дім, тут почала лунати моя мелодія, тут я відшукала власну сутність.
Читайте також:
15 захопливих подробиць про Мішель Андраде
Мішель Андраде розкриває таємниці своєї чудової фігури
Українська співачка з болівійським корінням Мішель Андраде потішила шанувальників новинкою.
